Локвуд усміхнувся:
— Ти дуже допомогла нам. Ми з Джорджем та ГЬллі бачили якихось два-три видива, й квит. А найбільше відомостей зібрала саме ти.
Я не змогла втриматись, щоб не всміхнутись йому у відповідь. Локвудові компліменти завжди тішили мене.
— Найбільше, та все одно недостатньо, — заперечила я. — Я чула Ґапі майже в кожній кімнаті. Чула, як він ходить, їсть, насвистує, навіть ріже щось на кухні. І Голлі, і Джордж, і я бачили уривки видив з минулого — і все це знову-таки відбувалось у різних кімнатах. От тільки самого Ґапі ми так і не побачили, а отже, анітрохи не наблизились до Джерела.
Локвуд хитнув головою:
—Я думаю, що все-таки наблизились. Погляньте самі: стіл, кістки, каструля — все це частини одного прояву. Привид Ґапі — це не частина будинку, а салі цей будинок. Він не прив’язаний до певного місця — він усюди. Джордже. ти казав нам, що Ґапі вкрай рідко залишав будинок. Тож природно, що він злився з будинком в одне ціле. Хоч Ґапі давно вже мертвий, цей зв’язок досі зберігається. Мені здається, що він досі тут.
— А може, це все ж таки привид жертви? — обізвався Кіпс. — Завдяки Джорджеві ми знаємо, що рештки бідолахи знаходили майже в кожній кімнаті. У вітальні — стопу, в коморі — нігті...
— В коморі — очі, — виправив його Джордж. — У банці.
— Дякую, — буркнув Кіпс. — Більше подробиць не треба. Я хотів спитати: хіба це не може бути привид пана Данна? До того ж ви кажете, що чули його крик...
— Чули, — підтвердила я. — Та я все одно вважаю, що це Ґапі. Усі звуки, які я вловлюю, пов’язані саме з його моторошними діями. Він повторює їх заради власної втіхи, а водночас ще й кепкує з нас.
— То виходить, що Джерело — це весь будинок? — тихо запитала ГЬллі. Вона й досі ще не оговталась від того видива в їдальні. — Невже це можливо? А якщо так. то, може, нам краще просто спалити все це лігвисько? — Вона нервово захихотіла. — Ні, я. звичайно, жартую...
Джордж поправив окуляри:
— Не знаю... Колись нам уже доводилось підпалювати будинки.
— Навмисний підпал навряд чи сподобається Фіттес із Барнсом, — зауважив Кіпс. — До того ж десь повинне бути й безпосереднє Джерело—так би мовити, психічне серце при-вида. Річ лише в тім, що нікому аж дотепер не пощастило відшукати його... Гкразд, тепер слухайте. Як офіційний спостерігач від агенції «Фіттес», я пропоную залишити будинок. У нашій компанії є правило: якщо ситуація стає загрозливою і агенти не можуть знайти способу її вирішення, треба відступити. Зберегти собі життя задля того, щоб продовжити боротьбу іншим разом.
— Відступити, кажеш? — коротко підсумував Локвуд і подружньому поплескав Кіпса по плечу. — Це правило не для «Локвуда й К°».
Кіпс лише стенув плечима:
— Тоді привид виснажить вас, а потім знищить одного за одним. Поки ви не виманите духа з укриття й не змусите його відкрити Джерело—а це зробити вкрай важко, — у вас, як на мене, нічогісінько не вийде.
Локвуд у відповідь так ляснув пальцями, що ми всі аж підскочили:
— Правильно! Ти геній, Кіпсе! Ми виманимо його! Тебе, Люсі, Галі найбільше дражнив своїми витівками. Мені здається, що більшість проявів тим чи іншим чином пов’язані з кухнею... Правда?
— Безперечно, — відповіла я.
— Тоді вважаймо, що саме кухнею він дорожить насамперед. Зостається тільки розлютити його... — Локвудові очі блиснули. — А для цього нам доведеться попрацювати як слід своїми ломиками.
Короткий, легенький ломик був улюбленим знаряддям грабіжників ще за тих часів, коли вони сміливо виходили ночами надвір. Тепер він став обов’язковим інструментом кожного агента. Здебільшого ломиками користуються для того, щоб простукати стіну чи підважити на підлозі дошку, шукаючи сховані кістки чи артефакт, проте насправді за його допомогою можна зробити набагато більше. Останні кілька років я збивала ним іржаві замки з прогнилих скринь, викопувала домовини з піщаних кар’єрів, а одного разу завдяки тому, що ломик залізний, навіть пришпилила ним до дверей Тома-Тіньовика. Щоправда, розносити на порох кухню за допомогою ломика мені ще не доводилось, та все врешті буває вперше.
Коли ми повернулись до передпокою, в будинку панувала тиша. Було навіть спокійніше, ніж увечері, коли ми вперше потрапили сюди. Жодної психічної напруги я не відчувала. Та саме це, правду кажучи, й видавалося підозрілим, змушувало думати, що привид зараз причаївся в своєму лігві й спостерігає за нами. Несучи на плечах ломики — лише Кіпс тяг із собою іржавий молоток, знайдений у гаражі, — ми пройшли повз темні смуги на шпалерах і штовхнули кухонні двері з відбитками долонь на скляній панелі. Локвуд зачинив двері за нами. Для п’ятьох тут місця було замало: заважали дерев’яні шафки, дерев’яний стіл з подряпинами від ножа й старезна брудна мийка з потворними мідяними кранами. Місяць тепер світив з боку вхідних дверей, від чого на кухні стало темніше, ніж досі. На столі все ще виднів срібний дзвіночок: Джордж узяв і переставив його в безпечніше місце, на підвіконня.