Він кинув Джорджеві ліхтарик, а сам уже знімав рапіру з пояса.
Двері почали відчинятись. Із-за них з’явились товстелезні пальці з обламаними брудними нігтями.
Джордж отямився, впав на підлогу біля мене й поглянув у щілину:
— Бачу... Ніби якась банка. Рура заважає підібратися ближче.
Локвуд відгорнув назад своє пальто, перевіряючи знаряддя на поясі:
— Якщо треба, ламай руру... Усім перейти в коло! — наказав він, прямуючи до дверей.
— Локвуде! — вигукнула я, піднімаючись. — Що ти хочеш...
—Хочу виграти для Джорджа трохи часу! Іди в коло, Люсі!
Двері відчинились уже повністю. Чорна тінь поповзла до кухні, наче велетенський розпухлий язик. Локвуд пожбурив у неї соляною бомбою, і з-за дверей долинув моторошний крик. Далі сам Локвуд вислизнув за двері й міцно зачинив їх за собою.
Ми з ГЬллі й Кіпсом заціпеніли, дивлячись йому вслід...
Дзень-дзелень!
Ми втрьох разом зойкнули і озирнулись. То був Джорджів срібний дзвіночок, що шалено калатав, гойдаючись на цинкових дротинках, укритих павутинням.
— То він спрацював лише зараз?! — вигукнула я. — Кому вона потрібна — оця твоя штукенція, Джордже!
— Я тут ні до чого! — відповів Джордж, порпаючись у щілині. — Це все Інститут Ротвела! Це вони продають такий мотлох!
— Ну-бо, Джордже, мерщій!
— Люсі, в тебе є розвідний ключ?
— Ні! Звідки йому взятись у мене? Я взагалі не знаю, що це таке!
— Ця клята рура... Без ключа її не звернути!
Я поглянула на двері. За ними метушились тіні, линули удари, раз по раз лунав пронизливий крик. Наказу Локвуда ніхто з нас не виконав — не перейшов до залізного кола. і я помітила, що ланцюги ніби трохи розповзлись на підлозі. їх не було з’єднано — вони просію лежали поряд, і в зовнішньому колі утворилась прогалина, а внутрішнє залишалось у порядку?. Зненацька кухнею пронісся шалений порив вітру — він загасив свічки й мало не збив нас із ніг. На мить за склом майнула Локвудова постать. Цілий будинок аж ходив ходором.
— Треба допомогти йому. Кіпсе! — сказала я.
Кіпс. одначе, не ворушився ще відтоді, як Локвуд зник за дверима. Обличчя його зблідло. Зібравши докупи всю волю, він промовив:
— Так. Треба. Ходімо.
— Люсі! — долинув з підлоги Джорджів голос.
— Що?
— А звичайний гайковий ключ у тебе є?
— Ні. Джордже! Я ж агент, а не слюсар! Агенти не носять із собою гайкових ключів! — я була вже на півдорозі до дверей.
— Гаразд, гаразд! Я вже пробився крізь підлогу... майже дістав... — Щось шкрябнуло по цегляній стіні. Джордж далі порпався в щілині, пацаючи в повітрі ногами. — Ось! — він сів. тримаючи в руці засновану павутинням банку з-під варення. В банці щось огидно біліло. — Дайте печатку!
ГЬллі була вже поряд із ним і подала йому срібну сітку.
У двері тим часом ломилось щось величезне, розпухле. Клямка повернулась.
Голлі накинула сітку на банку.
Двері повільно відчинились...
За ними стояв Локвуд — сам-один, спираючись об стіну. Пальто його було запорошене, одне око затулене пасмом волосся. Права рука обвисла, і з неї цебеніла кров; рапіру він тримав у лівій руці, опустивши її вістря аж до підлоги. Ми мовчки вирячились на нього, а він дивився на нас, відсапуючи і всміхаючись. У коридорі за його спиною нікого не було.
Як з’ясувалося, руку Локвуд поранив сам, ударившись об кухонні двері, коли під час сутички з привидом відскочив назад, — і це, на щастя, було найгірше, що трапилося з ним. Хіба що поводився він трохи спокійніше, ніж зазвичай. Поки Кіпс ходив надвір шукати телефон, щоб викликати нічне таксі, Локвуд тихенько сидів на ґанку, а Голлі перев’язувала йому руку. Ми з Джорджем тим часом зібрали й витягли на газон усе, що залишилось від нашого знаряддя.
Коли ми нарешті спакували речі, я підійшла до Локвуда.
— Чудово ми попрацювали, авжеж?—сказав він. — Навіть на Кіпса справили враження, а це чогось-таки та й варте. Дякую, Люсі, за те, що ти погодилася допомогти нам.
— Усе гаразд, — відповіла я. — Не переймайся.
— А Джерело ви хоч розгледіли? Що там було?
Банка з-під варення, загорнута в срібну сітку, була вже готова до подорожі в крематорій. Вона лежала трохи віддалік, виблискуючи під нічними зорями.
— Так, Джордж дивився. Казав, що там сила-силенна людських зубів.
— Колекція... Ґапі, мабуть, дуже дорожив нею.
— Еге ж... Добре, що все це вже скінчилось. Я така рада, що ми впоралися з цією роботою.
— І я був радий знову попрацювати з тобою... — Локвуд усміхнувся мені, тоді відвернувся й поглянув на садок. Я відчувала, що він хоче сказати щось важливе. — Насправді, Люсі...
— Що?
— Я саме подумав...
— Про що?