— Чи не залишилось у тебе цукерки? Ти, здається, з’їла тільки одну...
— Так, будь ласка. Бери.
Взагалі Локвуд не дуже полюбляв солодощі. Зазвичай він залишав їх — чи, може, вважав, що повинен залишити. — нам
із Джорджем. проте зараз роздер обгортку й повільно зжував до останку Цілу шоколадну цукерку, байдуже дивлячись у темряву за огорожею. «Він такий утомлений», — подумала я.
Покінчивши з цукеркою, він задоволено зітхнув і додав:
— Дякувати Боїу. що ти є на світі, Люсі. ГЬллі ніколи не носить із собою цукерок, а Джордж усі з’їдає, перш ніж ми вийдемо з дому. А на тебе завжди можна сподіватись.
Я кахикнула:
— Рада стати тобі в пригоді... — і несподівано додала: — Твоя правда. Це так чудово, що доля знову звела нас. Хай навіть ненадовго... А ось і Кіпс. Хутко він, нівроку, впорався!
Сигналячи, на доріжку заїхало нічне таксі. Локвуд потихеньку піднявся на ноги. Час на розмови скінчився.
Залишилось тільки одне запитання.
— Локвуде! Коли ти вискочив у коридор...
— А цього. Люсі, тобі справді краще не знати, — втомлено всміхнувся він.
Урешті-решт нам знадобилось аж троє таксі. До першого сіли Локвуд. Голлі й Кіпс і повезли Джерело до Клеркенвела, а ми з Джорджем, сидячи на своїх торбинах, залишились чекати наступних автомобілів. Коли вони приїдуть, я вирушу до Тутінґа, а Джордж — до Портленд-Роу. І наші дороги знову розійдуться... А поки що ми сиділи разом біля огорожі будинку № 7.
—Джордже, —нарешті заговорила я. —Ти знаєшся на цих речах... Як часто серед Джерел трапляються муміфіковані голови?
Джордж — завжди Джордж, тому це запитання анітрохи не збентежило його,
— Як Джерела або психологічні артефакти? Нечасто. Для того, щоб голова муміфікувалась, потрібна ціла низка умов: сухе середовище з наявністю певних хімічних елементів, які трапляються лише на торфовищах, і без доступу повітря, бо інакше свою справу зроблять мікроби... А навіщо це тобі?
— Просто так. За кілька останніх днів мені трапились дві такі голови. Ось мені й цікаво, як часто це буває.
Джордж буркнув щось невиразне, й нас огорнула тиша.
— Джордже, — заговорила я знову. — Те, що тут зробив Локвуд, це...
— Знаю.
— Це було неперевершено, але водночас...
— І Палено?
— Так.
Джордж зняв окуляри й протер їх светром—так, як робив завжди, коли міркував про щось неприємне. Коли він зацікавлений, чи задоволений, чи просто готовий поділитися знаннями, то робить це зовсім по-іншому. А я й забула, як чудово навчилась угадувати Джорджів настрій за його порухами. Можна навіть не бачити його обличчя, а лише поглянути, як він протирає окуляри, і все відразу стане зрозуміло.
— Так, — підтвердив він. —А найгірше те, що мене це вже не дивує. Тепер він завжди поводиться саме так. Відчайдушніше, ніж будь-коли досі. Лізе в бійку, навіть не думаючи про наслідки. Не дає мені часу навіть на попередній розслід — доводиться все з’ясовувати просто на місці.
Я дивилась у темряву. Відчайдухом Локвуд був завжди і всюди. Я завжди вважала, що він став таким ще з дитинства, по смерті своєї сестри. І саме через цю його відчайдушність, до речі, я й пішла з його агенції. Хоча, скажу щиро, не тільки через неї.
— Він завжди був таким, — заперечила я. —Така в нього вдача.
— Але не таким, як зараз, — відповів Джордж, потупивши очі. Без окулярів вони здавались меншими, а сам Джордж — дрібнішим і безпораднішим. — Відчайдухом, але не таким.
Я зрозуміла, на що він натякає. Ми обидва згадали велетенську тінь за кухонними дверима.
— Коли ж це почалося? — запитала я. — Коли він став таким відчайдухом?
Джордж стенув плечима:
— Після того, як ти пішла.
—То ти думаєш... — насупилась я. — Чому ти так думаєш?
Джордж надяг окуляри. Його очі відразу стали гострими й суворими.
—А ти сама як думаєш. Люсі?
— Я думаю, що зі мною це аж ніяк не пов’язано.
— Авжеж, ні! Ми навіть не помітили, як ти пішла! Забули, як тебе звуть, уже наступного дня!
Я вирячилась на нього:
— Не треба так, Джордже. Це боляче!
Джордж зненацька вибухнув гнівом:
— А ти нам хіба не зробила боляче?! Крутнула хвостиком — і бувайте собі здорові! А зараз вискочила й сподіваєшся. що ми плакатимемо з радощів?! Тут лише одне з двох— завдала ти нам болю чи не завдала. Обирай, що з цього тобі до вподоби!
— Я й не просилася до вас! — гаркнула я у відповідь. — Це все Пенелопа Фіттес...
— Вона тут ні до чого, щоб ти знала! Це Локвуд прийшов і постукав у твої двері. Це він запропонував тобі роботу. І. врешті, це йому ти сказала «так»!
—А ти волів би, щоб я сказала «ні»?