Біля самісіньких дверей я зупинилась і прислухалась: чи не чути з моєї кімнати якогось підозрілого шурхоту. Ні, все гаразд, чути лише вуличний гомін з Тутінґ-Гай-стріт. Я глибоко вдихнула, штовхнула двері і увійшла.
Всередині не було нікого. В кімнаті панувало безладдя — звичне, таке саме, як і завжди, як і чверть години тому, коли я виходила з дому. Бракувало лише однієї речі.
Зникла склянка з привидом.
Я ще довго стояла на місці, знову й знову роздивляючись на власну кімнату. Оглянула все — від захаращеної посудом мийки до зібганої постелі, від шафи з відчиненими дверцятами до розкиданого біля дверей знаряддя. Що іще змінилось? Чого бракує?
На столі так само лежав гаманець, із якого я щойно брала гроші. Його ніхто не взяв, з нього й досі стирчали краєчки двох-трьох банкнот. Рапіра була так само притулена до стільця. Коштовна, з іспанським клинком: її Локвуд подарував мені минулого літа. Її теж не взяли.
Я оглянула свої робочі торбини. Все це знаряддя агента — соляні бомби, каністри з залізними стружками та грецьким вогнем — річ недешева. За нього можна взяти грубі гроші, якщо знати, кому продати. Проте торбини стояли на звичному місці, їх ніхто й не торкнувся.
Отже, в мене не вкрали нічого. Крім черепа.
Хтось пробрався до моєї кімнати, знаючи, що тут є склянка з привидом. Його цікавила тільки вона. Він (чи, може, їх було кілька?) взяв її й відразу втік. Удома мене не було якихось десять-п’ятнадцять хвилин. Виходить, грабіжник спостерігав за мною, чекав, коли я вийду. Знав, куди саме я піду. Це, до речі, встановити легко — до тайської крамнички я ходжу майже щоранку. Тамтешній продавець навіть ім’я моє запам’ятав. Мабуть, половина вулиці знає, що я навідуюсь туди щодня і здебільшого о тій самій годині.
Але той, хто побував у моїй кімнаті, знав і про склянку з привидом.
А хто, власне, знав про неї? Насамперед, звичайно, Локвуд із Джорджем. І ГЬллі теж — кілька місяців тому я розповідала їй про череп. Може, Кіпс довідався про неї вночі? Навряд чи з ним я була вкрай обережна. Та й навряд чи він займався б отаким грабіжництвом. Ні, це не Кіпс. Тоді хто ж?
Хто ще міг знати про череп?
Я довго стояла й міркувала про це. А потім вийшла на сходи, забрала свій пакунок із харчами—він був ще теплий. Врешті-решт, чого пропадати свіженьким тайським смаколикам?
Попоївши, я старанно висушила волосся й перевдяглась у робоче вбрання. Моя куртка просякла старим потом і нічним страхом, та кому це, врешті, помітно?
Надягши пояс, я поспіхом перевірила всі його кишеньки. Ні, зараз, серед білого дня, я не збиралась воювати з привидами: пояс мені був потрібен для того, щоб тримати на ньому зброю.
Пристебнувши рапіру, я поглянула в дзеркало й побачила в ньому своє бліде обличчя з блискучими очима. Що тільки робить із людиною крадіжка: де й поділись і моя втома, і вранішні роздуми.
Я вийшла з кімнати, легенько зачинивши за собою двері.
Недалеко на південь від «Крематорію Фіттес» є трикутний брукованиймайданчик, відомий як Клеркенвельський сквер. Тут ростуть високі липи, під якими стоять лави для відпочинку. а з іншого боку тягнеться ряд кав’ярень та крамничок, де продаються бутерброди для працівників крематорію, які приходять сюди пообідати. Біля скверу височить старовинна церква Святого Якова: на її порослому травою дворі колись було кладовище, знищене після навали Примар кількадесят років тому, ще на початку Проблеми. Сонячними днями, коли від димарів крематорію лунав гудок, що сповіщав про обідню перерву, сюди линули чоловіки й жінки в помаранчевій уніформі — попоїсти, перепочити, змити з язика ядучий смак попелу. Оператори печей, кочегари, клерки, хлопці-ггідмітяйли — всі вони линули потоком до свіжого повітря й дерев.
Сюди ж приходили й службовці, що приймали в агентів артефакти. Ось чому цього ранку я вирушила саме до Клер-кенвела.
Сівши на метро, а потім трохи прогулявшись пішки, я потрапила до скверу саме на початку обідньої перерви. Вмостилась на лаву під липами, звідки було видно всі крамнички й кав’ярні, в затінку великого розцяцькованого захисного ліхтаря.
Аж ось пролунав і гудок. Я сиділа й спостерігала за потоком людей. За кілька хвилин тихий сквер заповнився людьми — як струмок, що від весняного снігу перетворюється на бурхливу річку. Людські хвилі налітали на кав’ярні й крамнички, будили своїм гамором голубів, що дрімали по сусідніх дахах, і ті великими зграями злітали вниз підбирати крихти. Невдовзі на лавах уже не залишилося вільних місць. Я ж і надалі нерухомо, терпляче сиділа в затінку ліхтаря.