Перерва добігала кінця, і людські потоки рушили назад. Вітер ганяв газоном обгортки від бутербродів, схожі на привиди немовлят. Я нетерпляче чекала. Прийом артефактів розпочинається вдосвіта, тож і перерва в цих службовців, напевно, пізніше. Зміна в них довга, пообідати будь-що треба, тож той, хто мені потрібен, рано чи пізно мусить прийти.
Аж нарешті, десь тридцять шість хвилин на першу, я побачила знайомого худорлявого юнака, що повільно прямував сюди від Секфорд-стріт. Він ішов у теплій куртці, накинутій поверх уніформи, і в спортивній вовняній шапці, з-під якої вибивалось підстрижене біляве волосся. Руки він глибоко засунув у кишені, а вузькі плечі намагався піднімати якомога вище. Здавалося, що Гарольдові Мейлеру було холодно.
Коли він пройшов повз мене, я підхопилась із лави. Перетнувши сквер, Мейлер зайшов до крамнички, де продавали смажену картоплю, й невдовзі вийшов з неї, несучи в руках великий паперовий пакунок. Не озираючись і ступаючи вже повільніше, він подався назад.
Не чекаючи на нього, я забігла вперед і невдовзі знайшла невеличкий провулок, що відходив від Секфорд-стріт Там було нівроку тісно й страшенно тхнуло сміттям з баків. Я майнула туди і заходилась чекати, аж поки повільні кроки сповістили мене про наближення ГЬрольда Мейлера.
Він ледве-ледве плентався. Та це було навіть добре, бо я встигла як слід підготуватися до нашої зустрічі. Мейлер ішов сонячним боком вулиці, радісно нюхаючи свій пакунок із картоплею, та вже наступної миті опинився в холодному темному провулку, припечатаний моїм коліном до цегляної стіни. Я притисла йому до підборіддя лікоть:
— Привіт, ГЬрольде.
Він якось химерно кавкнув — це могло свідчити хіба що про його переляк. Я трохи послабила лікоть, і він закашляв — судячи з цього кашлю, йому не покращало.
— Люсі! — нарешті прохрипів він. — Що, в біса... що ти робиш?
— Хочу поговорити з тобою, Шрольде.
— А хіба не можна поговорити на роботі? Я спізнююсь. Я мушу повертатись! Моя перерва...
— У мене до тебе лише кілька питань. Особистих. їх найкраще обговорити тут.
— Ти жартуєш, чи що?
— Цього ранку. — провадила я, — хтось украв у мене одну річ. Вдерся до моєї квартири й поцупив склянку з привидом. Більше не взяв нічого — ні грошей, ні інших цінностей. Тільки склянку. Про неї, Герольде, ніхто не знав. Ніхто, крім тебе.
Вираз очей Гкрольда Мейлера став ніби сонним і водночас ухильним. Він озирнувся туди-сюди, ніби шукаючи допомоги. а тоді криво всміхнувся. Його чоло аж виблискувало від поту.
— Не розумію, про що ти кажеш. Нічого я в тебе не крав! Забирайся геть!
— Коли я востаннє була в Клеркенвелі, ти бачив мою склянку з черепом, Гкрольде. Знаю, що бачив. А потім комусь розповів про неї. Кому?
Він засовався, й мені довелося дужче натиснути йому на горло. Можливо, даремно, бо Гарольд знову закашляв і геть забризкав мене слиною. Проте я не відступала.
— А коли й бачив, що з того? — нарешті прохрипів він. — Що мені до того, яку гидоту ти тягаєш із собою? Навіщо вона мені?
— Не викручуйся. Психологічні артефакти дуже цікавлять тебе, — наполягала я, —Три ночі тому я принесла тобі муміфіковану голову. Ти прийняв її й виписав мені квитанцію. Що ти потім зробив з тією головою?
— З головою? Спалив її! Ти ж бачила сама!
— Ні, Гарольде. Ти її не спалив. Ти сховав її, а тоді продав. Я знаю це напевно, бо ця голова того самого дня з’явилась на таємному аукціоні.
— Що?! Ти здуріла!
— Анітрохи. Я сама її там бачила.
Тут я трішки прибрехала, та іцо мені було робити? Інакше Гкрольд Мейлер і далі б усе заперечував. Та й голову на аукціоні бачила Костомаха-Фло, а їй можна було вірити напевно.
Гіїрольд облизав висохлі губи:
— ІЦо ти робиш на таємних аукціонах?
— А ти що робиш, Гіїрольде, коли продаєш заборонені артефакти? Ти знаєш, яке покарання чекає тебе за торгівлю на чорному ринку. Знаєш, як серйозно до цього ставиться інспектор Барнс. А якщо ні, то скоро дізнаєшся — це я тобі влаштую!
— Це маячня, Люсі. Ти справді божевільна!
— Питаю тебе востаннє, Гарольде, кому ти продаєш цей мотлох? І кому ти розповів про мій череп?
Стоячи впритул до Гарольда, я вперше розгледіла його очі — зеленкуваті, з жовтавими цятками. Зараз нахабство в них змінилося страхом, і я зрозуміла, що перемогла.
— Цього я не можу сказати тобі, — видихнув він. — Не можу. Це мені коштуватиме життя. А чужі вуха є всюди.
— Ми в безлюдному провулку, Гарольде, — нагадала я. — Нікого, крім нас, тут немає. А щодо вух, — я взялася за рапіру, — то зараз твої вуха повідскакують геть, якщо ти й далі мовчатимеш.