Побачивши рапіру, він люто вчепився пальцями в мій зап’ясток. Не знаю, чим би могла скінчитися наша бійка, бо Гарольд був не нижчий за мене і аж ніяк, мабуть, не слабший. Ні вух, ні будь-якої іншої частини тіла я йому, звичайно, відтяти не змогла б. Та Гіїрольд Мейлер був передусім боягуз — і це все вирішило.
— Гіїразд, гаразд, тільки відпусти мене, — прохрипів він. Я трохи позадкувала, хоч і далі тримала рапіру напоготові. Гіїрольд опустив плечі й став схожий на шмаркача-підлітка, що намагається хизуватись перед дорослішими хуліганами. — Мені треба трохи подумати... Що це, до речі, так смердить? Чи не твоя куртка?
— Ні, Гіїрольде, це баки зі сміттям.
— Тхне ніби потом...
—Тобі що. про пахощі кортить побалакати? Я чекаю відповідей на свої запитання!
— Гаразд, — він озирнувся, мов наполоханий заєць. Я вже подумала була, що він зібрався тікати, та насправді він просто перевіряв, чи ніхто не підслуховує нас. За кілька ярдів звідси сонячною вулицею проходили робітники з крематорію, та жоден з них навіть не поглянув у наш бік.
— Гаразд. — повторив Рарольд Мейлер. — Я скажу тобі, хоч сам майже нічого не знаю. Три місяці тому зі мною вийшли на зв'язок якісь люди. Напевно, з чорного ринку, достеменно я не знаю. Запропонували мені гроші, якщо я приховуватиму для них найкращі Джерела, що потрапляють до мене. Правила ДЕПРІК тепер суворіші, тож попит на артефакти зростає. Є люди, здатні заради вигоди на все. А мені потрібні гроші. Люсі. Ти просто не знаєш, як тут працюється. Платять абияк, та ще й поводяться з тобою, наче з покидьком. Це не те, що бути агентом...
— Авжеж, авжеж, — перервала я його. — Годі цих плаксивих байок. Отже, ти передаєш їм Джерела, а сам спалюєш муляжі. Так?
—Тільки найкращі, найпотужніші. Це дуже просто, бо ніхто не придивляється до того, що там котиться в піч, — він спробував сумно посміхнутись. — Ну скажи от, кому це шкодить? Нікому!
Я на тп лилась йому в черево рапірою:
—А склянка?Ти забув, що в мене вкрали цінну річ? Через те, що ти комусь прохопився про неї. Кому?
— Пробач... Я знаю, що вчинив недобре. Просто... їм потрібен добрий крам, Люсі. Скільки не даси їм, усе замало. Часом мені не трапляється нічого, й це дуже дратує їх... Проте вони не менш охоче купують і відомості про Джерела. Доводиться їм догоджати...
— Що ж це за люди? Навіщо їм Джерела?
— Не знаю.
— Які вони з себе? Опиши їх!
— Я не знаю, хто вони.
— Марно стараєшся, Пірольде, — сказала я, задкуючи ще на крок. — Ти так нічого й не розповів мені. Доведеться йти до Барнса. Відпусти мою руку.
Він схлипнув і ще міцніше вчепився в мій рукав:
— Ти нічого не розумієш, Люсі. Це небезпечні люди! Я не маю часу роздивлятись на них. Вони підходять, забирають крам і зникають. До речі, я можу тобі допомогти. Цієї ночі я маю дещо передати їм. Приходь і сама поглянь на них. Коли хочеш, простеж за ними. Згода? Я зроблю це для тебе, Люсі, якщо ти... Що? Чому ти смієшся?
— Бо я тобі не вірю. Ти викажеш їм мене і втечеш.
— Ні! Присягаюсь! Я ненавиджу їх! Я навіть майже не знайомий з ними! Мій крам, їхні гроші — й квит. Зате гроші нівроку грубі! Послухай-но: сьогодні надвечір вони передадуть мені цидулку, де буде призначено місце зустрічі. Воно щоразу змінюється. Завжди десь у Клеркенвелі, проте я ніколи не знаю, де саме. Після зміни ми з тобою можемо зустрітись. Отам, на церковному дворі, і я скажу тобі, де відбудеться зустріч. Потім ти дочекаєшся ночі в якій-небудь схованці. Вони тебе не помітять, і все вийде якнайкраще.
У мене була тисяча причин не приставати на цю ідею — і всі вони виходили з того, що на Гарольда Мейлера не можна було покладатись. Як на нього, нехай мене краще вб’ють, ніж він позбудеться своєї вигідної торгівлі. Відпустити його — це значить дати йому змогу все це влаштувати. А з іншого боку, що мені робити?
— Я не підведу тебе, — віддано зазирнув він мені в обличчя.
— ГЬразд, — помовчавши, нарешті сказала я. — Тільки якщо цього вечора зі мною щось трапиться — тобто ти якимось чином зрадиш мене, — пам’ятай: у мене є друзі, які розшукають тебе й змусять заплатити за це сповна. Тоді тобі краще буде кинутись до печі самому, ніж стати мені впоперек дороги.
Погроза, звичайно, була слабенька, проте Герольда Мейлера вона, здається, переконала. Він охоче кивнув, блідий і готовий тікати за першої-ліпшої нагоди.
— Отже, до вечора, — підтвердив він. — Побачимось у дворі церкви Святого Якова. На лаві, де розходяться чотири стежки. Я буду там. Розкажу тобі про все, що треба. Вони про тебе нічого не знатимуть. Люсі. Нічогісінько. Повір мені. Ти просто не знаєш, які це люди. Пообіцяй, що ніколи не скажеш їм ані слова про мене...