— Якщо ти дотримаєш слова, — відповіла я, — то я вчиню так само. Інакше...
— Так. я знаю. Ви, агенти, завжди чесно граєте, — він підхопив свій пакунок із смаженою картоплею, що досі лежав на землі. — Тому вас усі й люблять.
Ковзнувши курткою об стіну, Гкрольд — водночас із огидою й страхом на обличчі — прослизнув повз мене й хутко, наче щур. майнув за ріг.
— До вечора, — повторив він і зник з очей.
Дивна річ: навіть тоді, коли все здається яскравим і світлим, нас оточує темрява. Літньої сонячної днини, коли бруківка та залізні огорожі розпечені так, що їх не можна й торкнутись, тіні все одно обступають нас. Вони криються по стінних нішах та під’їздах, під мостами, під крисами капелюхів, ховаючи від нас очі їхніх господарів. Живуть у наших ротах і вухах, у торбинах і гаманцях, у бганках чоловічих курток та жіночих спідниць. Тіні постійно з нами і завжди впливають на нас.
Так я міркувала, сидячи біля вікна кав’ярні в Клеркен-вельському сквері й роздивляючись на обличчя людей у натовпі. Така вже моя робота — вдень я майже не виходжу з дому, та й загалом частіше спілкуюся з привидами, ніж із звичайними людьми.
А зараз ці звичайні люди проходили повз мене, схиливши голови. Ті самі люди, що розкладають у себе на підвіконнях срібло та залізні стружки, палять по домівках лаванду — одне слово, рятують собі життя. Чоловіки й жінки, молоді й літні, вони пропливали повз вікна кав’ярні в сяйві весняного сонця і здавались мені цілком безпечними.
Проте серед них — можливо, навіть зовсім близько, — були люди, пов’язані з темрявою. Справжньою темрявою, якій вони служили кожен по-своєму. Хтось перебував у сектах, які щиро вітали повернення в цей світ мерців і намагались вивідати в них таємні знання про потойбічне буття. Хтось купував заборонені артефакти — таких людей вабила й цінність, і небезпека цих речей: подейкували, що окремі багаті колекціонери тримають десятки Джерел, украдених із могил, в окутих залізом підвалах. А були й такі, хто використовував Джерела в своїх химерних таємних обрядах. Коли я ще працювала в агенції «Локвуд і К°». ми знайшли в катакомбах під магазином братів Ейкмер загадкове порожнє коло на підлозі, оточене купами заклятих кісток. Джордж, звичайно, висував щодо цього різні припущення, та врешті походження кола—як. до речі, й призначення, — залишилось таємницею.
Отож, попри всі зусилля ДЕПРІК, чорний ринок артефактів процвітав і надалі. І тепер, з допомогою мерзенного Гк-рольда Мейлера. я впритул наблизилась до одного з найголовніших його каналів.
Але що ж мені з цим робити далі? Хай там з ким спілкується Мейлер. ці сліди напевно приведуть мене до злочинної сімейки Вінкменів. Адже Фло бачила, як вони купили оту муміфіковану голову. Якщо мені пощастить довести зв’язок між Вінкменами й крадіжкою Джерел у крематорії, цей скандал принесе мені неабияку славу.
Та навіщо, врешті, мені ця слава?! Ні, я не кинусь відразу до Скотленд-Ярду, щоб повідомити про все інспектора Барн-са. Ні. я насамперед хочу іншого: повернути собі свій балакучий череп.
Так, ви правильно розчули. Мені був потрібен череп. Якби я сказала таке раніше, то сама собі не повірила б.
Правду кажучи, цей череп уже давно набрид мені, як скабка в пальці. Коли я вперше побачила його — того самого дня, коли мене прийняли до агенції Локвуда, — то відчула хіба що огиду й страх. Пізніше, коли череп почав розмовляти зі мною, ці почуття лише зміцніли. Він був злий, мерзенний, підступний, зухвалий... Одне слово, напишіть на папері десяток наймерзенніших людських рис, і виявиться, що цьому черепові притаманні дев’ять із них. А десятої бракує, бо вона надто вже хороша для нього. Імені цього привида я досі не знаю, та й минуле його — таємниця для мене. Нам пощастило лише з’ясувати, що за життя він грабував могили, займався чорною магією й навіть убивав — без сорому й вагань.
Чути черепа не міг ніхто, крім мене, тож природно, що між нами врешті виникли особливі стосунки. Завдяки його бандитській говірці й хижацькій моралі я врешті звикла терпіти його незліченні кпини та лайку — й до того ж сама вивчила чимало нових слівець.
Крім того—попри всю мою відразу—з’ясувалось, що я можу цілком довіряти цьому привидові.
Здебільшого він допомагав мені — до того ж досить часто — в роботі. Його проникливість і спостережливість не раз рятували мене. Кілька днів тому він підказав, що в мене за спиною привид Емми Марчмент, і таким чином я встигла вислизнути з її смертельних обіймів. А минулої ночі він натякнув — щоправда, трохи запізно, — на місце, де сховане Джерело, з яким зв’язаний привид людожера з Ілінґа. Таким чином, я була єдиним агентом, що має помічника з потойбічного світу.