До речі, моє рішення провести цей день у Клеркенвелі — без надії сподіваючись, що Гарольд Мейлер не зрадить мене, — можна було розглядати і з ширшої точки зору. Річ у тім, що череп — це привид Третього Типу, єдиного типу духів, що здатен розмовляти з людьми, й такі привиди трапляються вкрай рідко. Але ж і мій Талант спілкування з привидами був не менш рідкісний: до мене це вміла робити тільки Маріса Фіттес, бабуся теперішньої власниці агенції. З таким артефактом, як череп, я була впевнена в своїх успіхах, і це робило мене унікальним агентом. А без нього? Без нього я знову стану звичайнісіньким оперативником — умілим, проте аж ніяк не винятковим.
Чи до вподоби це було мені, чи ні, та череп певним чином визначав мою долю. Він став частиною мене самої — такої, якою я була дотепер. А нині якісь смердючі злодюги хочуть у мене відібрати його. А дзуськи! Без бою я їм не здамся!
Вінкмени були вкрай небезпечними супротивниками — це я знала з власного досвіду. Та якщо цієї ночі я вийду на їхній таємний слід, вони дізнаються, що я теж можу бути грізним супротивником.
Отак я сиділа й міркувала, сьорбаючи чай і навіть потроху куняючи, аж поки сонце сіло за дахи будинків. Запали сутінки. Я накинула куртку, поправила рапіру на поясі й вирушила до двору церкви Святого Якова.
Тільки не думайте, що я пішла туди просто так. Ні, я вже побувала там раніше — відразу після того, як від мене накивав п'ятами Мейлер. Пройшовши через залізну браму, я попрямувала до церкви просторим двором, де на великому газоні відпочивали кілька робітників з крематорію. Гйзон був акуратно підстрижений, та досі ще нерівний — після того, як багато років тому, під час навали привидів, тут було знищено могили. Церковний двір, обнесений високими цегляними стінами з кількома брамами, зусібіч оточували будівлі. З північного кінця двору виднів неокласичний фасад самої церкви Святого Якова, а увійти туди можна було або через східну браму, з боку Секфорд-стріт, або через західну—з боку Клер-кенвельського скверу. Ці брами поєднувала між собою простенька бетонна доріжка. Інша доріжка, менша, вела на південь. до вузького провулка. Там, де ці доріжки перетинались, майже посередині церковного двору стояла самотня чорна дерев’яна лава.
Я замислено пройшла повз цю лаву кілька разів. Цікаве місце для зустрічі — відкрите й водночас заховане за церковною огорожею. Те, що воно відкрите, мене влаштовувало, а от мурована огорожа — аж ніяк.
Що там казав колись мені Локвуд про те, що агент завжди повинен мати шлях до відступу? Перш ніж мати справу з потойбічним явищем, украй потрібно вивчити місце, де це відбуватиметься. І насамперед—виходи й глухі кути. Навіщо? Щоб достеменно знати, куди тікати, коли ситуація зненацька вийде з-під контролю. Трохи подумавши, я вирішила, що ця порада стосується не лише привидів, а й злодійкуватих співробітників крематорію.
51 знов обійшла церковний двір кілька разів, вимірюючи кроками відстані, ще раз і ще раз перевіряючи всі варіанти, аж поки остаточно вдовольнилась. На той час, коли я прямувала звідти до кав’ярні, я вже могла подумки накреслити докладний план двору. Л тепер, через чотири години, я готова була скористатися цим планом на практиці.
Запали сутінки, й вулиці в Клеркенвелі швидко спорожніли. Крамниці зачинялись — на їхніх вітринах загриміли залізні бар’єри. Вже засвітились численні захисні ліхтарі, і в їхньому світлі нечисленні перехожі поспішали до метро, встигнути до останніх потягів. З’явились перші загони підлітків з нічної варти. Сторож на дзвіниці ударив у дзвін, сповіщаючи про початок комендантської години.
На церковному дворі було темно. Ліхтарі світились тільки біля брам, а між ними, немов велетенський чорний гамак, розтягався простір двору. Подекуди сюди сягали кволі, бліді іскорки світла з вікон сусідніх будинків. Я увійшла в двір з боку Секфорд-стріт через найдальшу від лави браму і відразу притулилась до огорожі, щоб дати очам звикнути до тутешнього мороку.
Де Мейлер? Чи прийшов він?
Переді мною тяглась уперед доріжка — вона була світліша за довколишню траву й трохи повертала, скидаючись на ребро кістяка. На перетині доріжок я помітила чорну лаву, а придивившись пильніше, побачила, що на ній хтось сидить.
Отже, він прийшов. Чудово. Та чи самі ми тут?
Я тихенько, поволі оглянула церковний двір. Ніби все спокійно, все гаразд... І між лавою та огорожею нікого не видно.
Зійшовши з доріжки й намагаючись не потрапляти в плями світла з вікон, що падало на траву, я помалу рушила до лави, не зводячи очей із парубійка, що сидів на ній. Так, то був Гкрольд Мейлер: я впізнала і його куртку, і худорляву, схожу на веретено, постать. Сидів він спокійно — просто чекав, знічев’я втупившись у землю.