Тихо ступаючи травою, я підходила до нього.
Дорогою я зробила гак, щоб зусібіч обійти його. Навіть зі спини було помітно, який він спокійний: розкинув руки на бильці лави, схилив голову, ніби вирішив трохи подрімати.
Я сповільнила ходу й зненацька зупинилась.
Гкрольд завжди був полохливий парубійко. Як він може так тихо дрімати на самоті, потемки, перед таємною й до того ж неприємною зустріччю? Коли його кар’єра — а може, й життя — висить на волосинці?
Цей його спокій чимдалі дужче тривожив мене.
Я злякано вирячилась на нього. Чому він не ворушиться?
Чому він так химерно, неприродно похилив голову?
Мої пальці намацали руків'я рапіри. Я заціпеніла серед газону, наче статуя.
На моїй потилиці заворушилось волосся. Війнуло холодним вітром, і до мене долинув невиразний голос:
— Люсй..
Краєчком лівого ока я помітила в повітрі примарну постать — мінливу, м’яку, сплетену з незліченних тіней. Постать підлетіла ближче й зависла на відстані дотику від мене. Я відчула, як від неї повіяло гострим, наче лезо ножа, холодом. Почувши голос привида, я мимоволі здригнулась і скреготнула зубами; очі мої й далі дивились на лаву та мерця зі скрученими в'язами, що сидів на ній. Переводити погляд на примару, що висіла біля мене, — і особливо на її лице, — мені було боязко.
— Гарольде? — хрипко прошепотіла я.
— Люсі...
— Що вони зробили з тобою?
У відповідь щось тихенько тріснуло. Поглянувши вниз, я побачила блискітки льоду на рукаві своєї куртки, паморозь на черевиках. Лівий бік мого обличчя обпекло холодом, з кожним видихом з мого рота вилітали хмаринки пари. Примара була зовсім близько.
— Хто це зробив, Гарольде? Хто вбив тебе?
Мішанина переплутаних слів, збентежених і сповнених муки, аж плюснула в мій мозок. Розібрати їх я не змогла.
Мій язик пересох і наче приклеївся до рота. Ледве ворушачи ним, я заговорила:
— Скажи мені... Якщо скажеш, я зможу... зможу допомогти тобі...
Проте застосувати «Формулу Люсі Карлайл» я не могла. Принаймні зараз.
— Ти зробила це, Люсі...
Краєм ока я помітила, як до мого обличчя потяглась примарна рука.
— Ні, Герольде, ні, це неправда...
— Ти зробила це.
Його пальці шкрябали повітря біля мого лиця. Я відсахнулась. На моїй щоці блищали малесенькі крижинки, голова йшла обертом, а рука намацувала ефес рапіри.
— Ні, Гарольде! Будь ласка!
— Шукай на місці крові
— Що?
Примарна постать зникла.
Тремтячи й відчуваючи в роті присмак жовчі, я віддерла від трави примерзлі підошви й потерла долонею щоку.
Аж тут переді мною з’явились троє.
Спочатку я подумала, що це так само привиди: з їхньою появою мій мозок заціпенів. Однак я забула про рівчаки й пагорбки, що залишились на церковному дворі відтоді, як тут спустошували могили. Деякі з цих рівчаків були достатньо глибокі, щоб там могла сховатись людина: отже, ці троє й ховались тут, поки я підходила до мертвого тіла Гарольда Мей-лера, до самісінької середини їхньої пастки. Усі троє були здоровані, вбрані в чорне, й до того ж їм вистачало спритності, щоб швидко оточити мене. Один з них зайшов зліва, відрізавши мені дорогу до брами, крізь яку я увійшла до церковного двору: решта двоє перекрили мені шляхи до двох інших брам. Якби я перед тим не зупинилась і дійшла аж до лави, то не мала б жодної змоги втекти звідси: вони неодмінно спіймали б мене, й до того ж легко.
Проте я зупинилася вчасно. Простір за моєю спиною залишався вільним.
Я обернулась і побігла.
Щоправда, побігла я не до брами, за якою ледь жевріли захисні ліхтарі, а до високого муру, що темнів між ними. Серед густющої. мов чорна кава, темряви мур видавався монолітною кам'яною плитою. Але я недарма приходила сюди вдень — і знала, що це не так.
Я мчала вгору легеньким схилом пагорба, перестрибуючи через рівчаки, що залишились від колишніх могил, і мало не вивихнувши ногу об якусь каменюку, аж поки добігла до муру. Ззаду до мене наближались троє, поволі стискаючи півколо.
Тут у мурі були старі двері — зачинені, але з важким замком, що виступав назовні, й поперечками, на які можна було поставити ногу. Я вилізла нагору, вхопилася за горішній край дверей, що не сягав нижнього краю ветхої арки, а потім, спираючись однією ногою об поперечку брами, щосили тгідтяглась. Мої пальці лягли на горішній край арки — це було те. що мені потрібно. Відштовхнувшись ногою від поперечки, я знову підтяглась, перехилилась на той бік муру й легенько стрибнула вниз, у кущі. Саме цієї миті з протилежного боку щось важко гупнуло об браму.