На щастя, ця безглузда думка хутко покинула мене. Я потребувала допомоги — і до того ж негайної.
Тому я вхопилась за шкіряне калатало й смикнула його.
Джордж колись розповідав мені, що привиди не люблять шуму — особливо від якогось залізного знаряддя. Скажімо, ще стародавні греки відганяли злих духів за допомогою залізних торохтілок та бубнів. Тож я задзеленчала так гучно, що якби на Портленд-Роу й заблукав якийсь Гість, то його ектоплазма від мого калатання мала б тут-таки розвіятись. Мені самій від цього дзвону аж зуби заломило. Він ніби продірявив чорну завісу ночі.
Прокалатавшн так секунд із двадцять, я зупинилась, відчуваючи. що моє власне серце тарабанить у грудях незгірше за дзвоник.
Минула якась хвилина — і. на моє превелике полегшення, зсередини долинули кроки, а потім блідо засвітилось пів-кругле віконце над вхідними дверима. Напевно, це хтось увімкнув кришталеву лампу-череп на журнальному столику в передпокої. Брязнув залізний ланцюжок, рипнув засув. Я трохи позадкувала — краще не стояти надто близько до дверей, бо темна постать серед ночі може кого-небудь і перелякати. надто якщо цим «ким-небудь» виявиться Джордж.
Проте то був не Джордж. а Локвуд. Саме він з’явився на дверях у довгому темному халаті й темно-синій піжамі, з рапірою напоготові. Рапіра була з тих, які завжди стоять у нашому передпокої, в підставці для парасольок. Локвуд був босий, з розкуйовдженим зі сну волоссям. Він пильно придивлявся до темряви.
Я ж простісінько стояла й не знала, що мені сказати.
— Люсі?
Цієї ночі я не спала взагалі, та й минулої змогла заснути •тільки ненадовго. За останні кілька годин мені випало зіткнутись із трьома вбивцями й свіжим привидом тільки-но вбитої людини. Я була поранена ножем, що його кинув переслідувач. Скільки в мене з’явилось подряпин та синців, важко навіть порахувати. А їла я востаннє... і не пригадаю, коли. Леґінси на моїх ногах були подерті. Я змерзла, натомилась і ледве стояла на ногах. До того ж від моєї куртки страшенно смерділо. Ось такою я стояла на дверях будинку Локвуда цієї глупої ночі.
—Локвуде...
Він був уже поруч—обняв мене однією рукою, коли я хитнулась, і повів до дверей, до світла й тепла, без упину говорячи:
— Люсі, що сталось? Ти вся тремтиш! Ходімо, ходімо всередину!
Мене огорнули знайомі запахи будинку на Портленд-Роу— заліза, солі, шкіряних курток і ще химерний присмак пороху та плісняви, який линув від розставлених по полицях масок, горщиків та інших східних цікавинок, зібраних колись в експедиціях Локвудовими батьками. Невідомо з якої причини мені перехопило горло. Проте дозволити собі заплакати я не могла. Я кілька разів моргнула, проганяючи сльози, поки Локвуд замикав за моєю спиною двері й ставив рапіру назад, до підставки для парасольок. Потім він знов обняв мене однією рукою й повів далі.
— Пробач, що так пізно потурбувала тебе, — промовила я.
— Що ти! Навіть не думай! Ти така зморена, що ледве язиком ворушиш. Ходімо краще до кухні.
На кухні я аж заплющила очі від яскравого, чистого світла. Тут усе було як раніше — пакунки з чипсами й вівсянкою, солянки, чашки, чайники. Побачила я й знайому побиту міллю подушку на Джорджевому стільці, й «скатертину мислення» — свіжу, з незнайомими мені карлючками та малюнками. Мені знову залоскотало в очах, однак Локвуд цього не помітив—він саме щось говорив мені, підставляючи стільця. Коли я сіла, він побачив мій лівий рукав і засохлу цівку крові на зап’ястку. Його обличчя відразу посерйознішало:
— Що це?
— Нічого. Проста подряпина.
Він став біля мене на коліна, стяг з мене своїми спритними довгими пальцями рукав, оголивши рану, й пильно поглянув мені в очі:
— Це рана від ножа, Люсі. Хто?.. — він підхопився. — Гаразд, розкажеш усе потім. Зараз я покличу Джорджа, й він перев’яже рану. Більше нічим не переймайся. Тут ти в безпеці.
— Дякую, я знаю. Тому й прийшла сюди.
— Хочеш чаю?
— Так, дякую. Ні, ні, я сама...
— Навіть і не думай. Сиди спокійно. Джордж тепер спить із навушниками, щоб не будити самого себе хропінням. Піду й приведу його.
Агенція «Локвуд і К ’ »
—Якщо тебе довго не буде, — відповіла я, — то я допоможу тобі. Хоча... мабуть, ні.
Він усміхнувся, стиснув по-дружньому мені плече й стрімко вийшов із кухні в своєму халаті. Я сиділа, огорнута теплом, і чи то задрімала, чи Локвуд так хутко повернувся, та мені здалося, що не минуло й секунди, як він уже з'явився разом з Джорджем — блідим, у мішкуватій піжамі, з аптечкою під пахвою.
Минало трохи часу, й переді мною вже стояли чатттка з гарячим чаєм і тарілочка з печивом. Розкрита аптечка лежала на столі разом із закривавленими ватними тампонами. Локвуд із Джорджем разом промили й перев’язали мені рану, хоча з бинтами, здається, перестарались—рука в мене тепер була, наче в мумії, що встала з саркофага. Почувалась я вже помітно краще. Поки хлопці працювали — Локвуд заварював чай. а Джордж порався з печивом, — я розповіла їм про все. що сталося. Вони слухали мене, не перебиваючи. Закінчивши розповідь, я вмочила коржик у чашку з чаєм, і всі ми кілька хвилин помовчали.