— Цей шмаркач Гарольд Мейлер... — промовив нарешті Джордж. — Неймовірно. Хто б сподівався?
— Про мертвих, як відомо, поганого не кажуть, — зауважив Локвуд. —Хоча мені цей пацючок ніколи не подобався. Надто багато й гучно сміявся, і взагалі...
— Це ще не означає, що він заслуговував на смерть, — зазначила я.
— Ні, звісно ж, ні... Але чому він умер? Чи то пак, чому його вбили? Тут є лише дві версії: чи він здуру розповів убивцям про тебе, чи вони самі провідали, що він збирається поділитись із тобою відомостями. Будь-що вони вирішили усунути цю проблему...—Локвуд хутко позирнув на мене, поки я сиділа, втупившись у стіл. — Сподіваюсь, ти не вважаєш себе винною в його смерті, Люсі. Жодної твоєї провини тут немає — ти повинна це розуміти. Мейлер сам вирішив зв'язатись із цими людьми. Те, що ти викрила його, не означає, що ти стала причиною його вбивства.
Усе це, безперечно, було саме так, проте мені від того спокійніше не ставало.
— Ставши привидом, він міг би вбити мене своїм дотиком, — спокійно сказала я. —Тоді, на церковному дворі, він стояв біля мене, але ж не зробив цього. Просто відплив собі назад.
— Так, тут він порядно вчинив, — помовчавши, зауважив Локвуд. — Принаймні чесно.
— А що він тобі сказав? — перепитав Джордж. — Про якесь «місце крові»... Що ти сама про це думаєш?
Я зітхнула:
— Нічого не можу сказати. Можливо, я взагалі не розчула як слід. Він там багато чого набалакав, але я нічогісінько не розібрала. Щоправда, його теж можна зрозуміти — за таких обставин...
Справді-бо, мало хто розмовлятиме до ладу, коли його тільки-но вбили. Я пригадала мертве Гарольдове тіло, що заклякло на лаві біля церкви. Напевно, воно досі там, серед темряви й холоду...
Я спробувала зосередитись на чомусь іншому:
— Локвуде! Як ти гадаєш, інші приймальники з Клеркен-вела теж можуть бути замішані в таких крадіжках?
Локвуд стенув плечима:
— Я не здивуюсь, якщо вони всі там у цьому замішані. Справа серйозна, гроші там крутяться грубі, тож ці люди й хочуть, щоб ти замовкла навік, Люсі. Іти додому тобі, зрозуміло, не можна. Вони чудово знають, де ти живеш.
Я кахикнула, туплячись і далі в стіл, і відповіла:
— Так, знаю. Сьогодні я сподівалась переночувати луг. Лише сьогодні. А завтра...
— Ніяких «завтра», — перервав мене Локвуд, підхопився зі стільця й попрямував до холодильника. — Додому тобі йти не можна. Принаймні доти, доки ми не знайдемо цих убивць
і не покінчимо з ними. Джордже. ти не заперечуватимеш, якщо Люсі трохи поживе з нами?
Правду кажучи, дотепер я й не згадувала про наші непрості стосунки з Джорджем. Поки Джордж перев'язував мені рану й слухав мою історію, він не висловлював нічого, крім співчуття й турботи. Проте зараз, коли він похмуро дивився на мене й вагався з відповіддю, я пригадала, як він нещодавно сердився на мене і якого болю я завдала йому своїм звільненням. Та врешті його обличчя проясніло.
— Звичайно. — промовив він. — Нехай поживе.
Мене зненацька обдало жаром — чи то від чаю з печивом, чи від несподіваної вдячності.
— Дякую. — прошепотіла я.
— З нею мені буде легше, ніж із ГЬллі, коли вона залишається в нас ночувати. — провадив Джордж. — Тоді мені доводиться мити за собою ванну, щоб там випадково не залишилося мого волосся чи бруду. З нашою старою Люсі все по-іншому. Її такі дрібниці не обходять.
Локвуд тим часом дістав пластикову пляшку й виставив на стіл склянки:
— Завжди ти бурчиш через ГЬллі, Джордже. Минулої ночі, скажімо, вона ні на що не скаржилась... Хочеш помаранчевого соку, Люсі? Твій улюблений, з м’якоттю.
—Люсіжнелюбитьсікіз м’якоттю, — заперечив Джордж. — Хіба ти забув?
— Так. твоя правда. Бо шматочки м’якоті застрягають між зубами.
Я поглянула на Локвуда, відчуваючи, що моя вд ячність дещо розвіялась.
—Так, я вип’ю соку... То Голлі вчора ночувала у вас?
— А я завжди люблю пити такий сік крізь зуби, — додав Локвуд. — Проціджуєш собі м’якоть і уявляєш, ніби ти кит. Кити так проціджують морську воду... — Він позирнув на мене й перепитав: — Що ти сказала?