Правду кажучи, це було не зовсім те, що я хотіла зробити. Я мала дочекатись колег, потім ще хвилин з десять умовляти їх... однак тоді мені самій міг би увірватись терпець. Тож я вирішила діяти на власний розсуд. Це трохи ризиковано, проте ризикувати я вже навчилась як слід.
Прохід був такий вузький, що я зачіпала боками за обидві його цегляні стінки, з огидою продираючись крізь завіси павутиння. Просувалась я повільно, не забуваючи про можливі засідки або пастки.
— Ти бачиш її? — прошепотіла я.
— Ні. Вона з біса хитра. Гасає туди-сюди. Прикінчити її буде непросто.
— Цікаво, що це за Джерело, яке вона так охороняє?
— Хтозна — може, кавалок її самої. Може, чоловіченько так роз’ятрився, що порізав свою жіночку на шматки. Відбатував, скажімо, їй палець на нозі, і той закотився під стілець і загубився. Дурничка!
— Дивно, чому я досі слухаю тебе? Ти завжди торочиш таку гидоту!
—А що гидкого в пальці з ноги? Я, скажімо, теж частина тіла, — відповів череп. — Що ж мені, самого себе соромитись?.. Агов! Попереду сліпий поворот!
За рогом було темно. Я взяла з пояса соляну бомбу і жбурнула вперед. Долинув вибух — і більше нічого. Виходить, у ГЬстю я не влучила.
Я підняла ліхтарик і озирнулась.
— А може, їй хочеться, щоб ми знайшли її Джерело? — пробурмотіла я. — Чому б і ні? Мені здається, що їй просто-таки кортить показати нам, де його шукати...
— Можливо. Або вона просто заманює тебе до смертельної пастки. Чому б і ні?
Будь-що шукати нам залишалось недовго. Про це свідчили зграї павуків — певна прикмета Гостя. Попереду відкрилась комірчина, густо заснована павутинням: воно висіло тут суцільною стіною, від стелі до каміна, часом провисаючи вниз, як гамак, часом збиваючись у щільні запорошені грудки. Промінь мого ліхтарика то віддзеркалювався від нього, то губився в його глибині. Я опинилась ніби в гнізді, звитому якимось божевільним птахом. Чорні тільця павуків, потрапивши в промінець світла, поспіхом ховались у пітьмі.
Я трохи постояла, щоб оглянути це приголомшливе місце. Колись, напевно, це була гардеробна кімната, схована за фальшивою панеллю; на її стінах ще збереглися залишки стародавніх шпалер. Одна стіна була геть завішана порожніми полицями, а біля протилежної розмістився невеличкий камін, у якому серед залишків давно згорілого вугілля лежав кістячок якоїсь пташини. Вікон у кімнаті не було. Підлогу вкривав товстий шар чорного пороху, що здіймався хмаринами за кожним моїм кроком. Помітно було, що сюди давненько вже ніхто не заходив.
Я прислухалась. Мені почулось, ніби десь поряд плаче жінка.
Біля третьої стіни стояв високий туалетний столик з облупленою позолотою, а на ньому — запорошене дзеркало. Чи то пак—дерев’яні рямця й кілька друзок від розбитого дзеркала.
Коли я вперше зазирнула до комірчини, то побачила перед рештками дзеркала примарну сіру, злегка згорблену постать. Проте привид — якщо то був він — умить щез, залишивши мене перед завісою павутиння, яке липло до рук і до клинка рапіри. Дерев’яні рямця, наче здоровенна муха, так само були обплутані павутинням.
Зі старих газет мені було відомо, що Емму Марчмент зарізали уламком її власного дзеркала. Отже, саме дзеркало могло слугувати Джерелом. Я розшморгнула одну з торбинок на своєму поясі, витягла з неї тонку срібну сітку, накинула її на рямця й прислухалась знову. Ні, плач не припинився. Та й моторошна атмосфера теж нікуди не поділася з комірчини.
— Ні... — прошепотіла я. — Шкода...
Я поволі оглянула кімнату. Дзеркало... камін....порожні полиці... І всюди павутиння — таке густе, що крізь нього майже нічого не видно. Я тихенько вилаялась на адресу своїх колег з «Ротвела» й додала:
— Самій мені тут навряд чи впоратись.
— Що?! — відразу озвався голос із рюкзака. — Що це ти кажеш — «самій»? А я? Думай, що говориш!
Я з несподіванки вирячила очі:
— Ой, пробач. Забудьмо. Гкразд, я не сама. Зі мною бридкий балакучий череп, що сидить у старій брудній склянці. І він, на жаль, нічим тут не стане мені в пригоді. Тож працювати все-таки доведеться самій.
— Як ти можеш таке казати? Ми ж із тобою давні приятелі!
— Ніякі ми не приятелі. Ти вже десятки разів намагався мене вбити!