З вітальні поверхом нижче лунали голоси. Був уже пізній ранок, і бесіда з новим клієнтом, напевно, тривала давно. Я вирішила не заважати їм, тихенько зійшла вниз і промайнула на кухню.
В нижній частині сходів є одна дуже рипуча дощечка. На цьому місці колись померла людина, й Джордж завжди стверджував, що це рипіння (яке, присягався він, з’явилось лише по смерті тієї людини) слід вважати привидом, тільки дуже слабким. А як на мене, то була звичайнісінька сходинка. Сьогодні я геть забула про неї і все-таки наступила.
Двері вітальні були відчинені. Тільки-но дощечка рипнула, розмова урвалась.
— Це ти, Люсі? — обізвався Локвуд. — Ходи-но до нас! Ми торт їмо.
Зніяковівши, я зазирнула до кімнати. Так. усі вони були тут і сиділи у вранішньому сонячному промінні довкола низенького столика для кави: Локвуд, Джордж, Голлі — і з ними ще якийсь незнайомий хлопчина. А на столі височів розкішний торт у цукровій поливі, рожево-жовтий, наче світанок на картині митця-модерніста. Оце так постаралися заради клієнта! ГЬллі саме розливала чай.
Джордж поглянув на мене:
—Ти диви! Ще одно наша клієнтка! Просто навала, та й годі. Ану, пошукаймо під канапою, може, там ще якийсь клієнт причаївся? І за портьєрами — теж!
— Пробачте, — холодно відповіла я. — Я не хотіла заважати вам... ГЬллі, привіт.
ІЬллі поставила чайник на місце й поглянула на мене зі співчуттям. Раніше такті погляд насторожив би мене, бо віддавав би зверхністю й лицемірством. Проте зараз я нітрохи не стривожилась, навпаки, радше зраділа.
— Привіт. Люсі! — відповіла вона. — Я така рада тебе бачити! —Аж тут вона помітила мою забинтовану руку й насупилась. — Ой. .лишенько, що в тебе з рукою?
— Дурниця. Подряпина.
— Я про пов'язку! Такої неоковирної «медичної допомоги» я ще не бачила. Локвуде. Джордже! Скільки бинтів ви змарнували на неї? Дивно, що Люсі з такою пов’язкою взагалі протислась у двері!
Локвуда її слова помітно зачепили:
— Пов'язка — як пов'язка. Особливо, якщо її робили о другій годині ночі. Принаймні надійна. Може, ти потім сама її зміниш... А поки що. Люсі, ходи до нас. Ти прийшла дуже вчасно. Сідай сюди. Знайомся, це Денні Скіннер, він прийшов спитати в нас поради.
— Дякую. — відповіла я. — Зі мною все гаразд, тож я вам краще не заважатиму. Побачимося згодом, коли ви закінчите.
— Ні. без твоїх мудрих порад нам не обійтись, — усміхнувся Локвуд. — Сподіваюсь, ти приділиш нам трохи свого вільного часу? Голлі, налий-но ще чашку чаю. Джордже, відріж для Люсі шматочок торта... А тепер можна й починати.
Врешті-решт, чому б мені й не посидіти з ними? Все ж таки це краще, ніж сидіти самій на кухні й тупитись у Джор-джеву малу. Та й шматком торта поснідати буде смачніше, ніж гамбургером чи тайською локшиною, якими я зазвичай смакувала вдома. Одне слово, я майже без вагання підійшла до столу, сіла на своє звичне місце і лише тепер по-справжньому розгледіла другого за нинішній ранок Локвудового клієнта. Найприкметнішою його рисою було не скуйовджене волосся, й не брудне потріпане вбрання, і навіть не слід від ектоплазми на куртці, схожий на застиглий язик полум’я. І те, що сидів він прямо, дивився на нас переляканими очима й нервово потирав правою долонею стиснуту в кулак ліву руку, було не головне. Такі риси трапляються в наших клієнтів майже щоразу. Ні, в ньому нас вразило дещо інше...
Що саме? Його вік.
Денні Скіннер не був дорослим. Він був дитиною — хлопчиною років десяти.
Саме це й видавалось найдивовижнішим.
«Діти бачать привидів, а дорослі скаржаться на них.— пригадались мені давні Джорджеві слова. Як він тоді зауважив, є кілька незмінних правил, пов’язаних із Проблемою, й це — так зване Третє правило Джорджа Кабінса — одне з найбільш очевидних. Як співробітники психологічної агенції, ми добре знаємо, що найцінніші свідчення нам надають здебільшого діти, а стукають у наші двері тільки дорослі, бо саме в дорослих є гроші, щоб наймати нас. А ще — замість того, щоб просити допомоги, — діти часто самі б’ються з привидами (й гинуть у цих битвах) як екстрасенси, члени загонів Нічної варти чи навіть агенти.