Та сьогодні нашим клієнтом був десятирічний хлопчина. Він сидів у нас на канапі. Сам-один.
Щоправда, не зовсім сам-один. З одного боку біля нього була Голлі з чашкою чаю, а з другого — Джордж із добрячим шматком торта на тарілочці. Якби на канапі було досить місця, я теж приєдналася б до них — поправила б хлопчині подушки чи погладила по голові. Денні Скіннер здавався кволим, та водночас у ньому відчувалися рішуча вдача й сміливість — це викликало співчуття, повагу й нітрохи не дратувало. У світі, де дитина не має права бути безпорадною, де більшість із нас — дітей та підлітків — постійно ризикують своїм життям, досягти такої душевної рівноваги, як у Денні, вкрай важко.
Зовні він помітно скидався на симпатичного малого воло-цюжку — бліда шкіра, величезні блискучі очі й здоровенні вуха, що могли б нести його вперед, як вітрила. Його світло-каштанове волосся було нерівно підстрижене, а светр на ньому — більший десь на чотири розміри, тож голова й тоненька шийка стирчали звідти, наче в журавлика. Погляд хлопчини просто-таки обеззброював нас. Якби мені довелось вибирати, іцо викинути з повітряної кулі під час аварії: чи Денні, чи цілий кошик якнайчарівніших цуценят. — то будьте певні, що на землю полетів би саме цей кошик.
Джордж із ГЬллі трохи відсунулись від малого. Денні, навантажений чайною чашкою й тарілочкою з тортом, оглядався на всі боки, моргаючи своїми виряченими очима.
— Що ж... е-е... пане Скіннере, починаймо, — озвався нарешті Локвуд. піднявши руку. — Я — Ентоні Локвуд. а це мої друзі. Чим ми можемо стати вам у пригоді?
ГЬлос у Денні Скіннера виявився напрочуд гучний і глибокий:
— Чи одержали ви мого листа, сер?
— Так. одержав. Щось ніби про... — Локвуд пробіг очима пожмаканий аркуші. — Про закляте село, як я зрозумів?
— Саме так. Олдбері-Касл. Я сподівався, що ви зможете приїхати й поглянути самі, що там до чого.
—То село називається Олдбері-Касл? Дякую. А де це воно?
— У Гемпширі. сер. ГЬдина дороги потягом на південний захід від Ватерлоо, а далі ще миля на схід дорогою Олдбері-Вей. Саутгемптонський потяг відходить пів на другу, тож ви ще встигнете на нього, — хлопчина поправив свою брудну куртку й додав: — Не хвилюйтеся, спати під парканом вам не доведеться. Там у готелі «Захід сонця» є кілька цілком пристойних кімнат.
Локвуд розтулив вуста, помовчав і знову стулив їх. Потім кахикнув і відповів:
— Е-е... не поспішайте, будь ласка, пане Скіннере. Ми ще не прийняли й навіть не обговорили ваше замовлення.
— О. я певен, що ви візьметесь до цієї справи, коли дізнаєтесь про неї більше, — зауважив хлопчина, гучно відсьорбнувши з чашки. — Я просто хочу заощадити ваш час. А розповім про все вже в потязі.
— Зробімо краще по-іншому, — втрутився Джордж. — Розкажіть нам просто зараз, що це за проблема?
Денні Скіннер поставив чашку й тарілочку на стіл:
— І Іривиди, духи й таке інше. У нас там їх сила-силенна.
Локвуд поринув глибше в крісло і всміхнувся:
— І Іробачте, але це проблема цілої країни. Що таке відбувається в Олдбері-Касл, щоб ми все покинули й вирушили туди?
— У нашому селі з цим гірше, ніж деінде, — стенув плечима Денні, вочевидь здригнувшись. — У нас гинуть люди.
— Це вже погано, — Локвудова усмішка де й поділась. — І скільки людей померло від дотику привида?
— Цього року — шістнадцять.
Локвуд хитнув головою. ГЬллі зробила нотатку в записнику.
— Скільки? Шістнадцять? Із січня? Це серйозно?
— Зараз, напевно, вже сімнадцять. Коли я цього ранку виїздив, Моллі Сатер, як то кажуть, уже дихала на ладан. Минулої ночі поверталась від хворої сестри, й вони... оточили її. Спіймали серед поля. Прибігли діти з залізними палицями, та було вже запізно. А вранці я сам мало не попався, — хлопчина показав слід від ектоплазми на куртці. — Вони чекали на мене в лісі, хоч сонце вже зійшло. Я ледве дістався до потяга...
— Вони? Це ви про ГЬстей?
— Звичайно.
— Справді сумна історія. Скажіть-но, а чому до вас не приїхав хтось із дорослих? Скажімо, ваш батько чи мати? — опам’ятавшись, Локвуд поспіхом додав: — Чи вони, пробачте, також?..
Денні Скіннер гучно й сердито шморгнув носом:
— Якщо вас обходять гроші, тато заплатить вам. Він ще живий. Тільки хворий, та й не може покинути свій готель. А мама померла.
— Пробачте, — відповів Локвуд.
Хлопчина знову стенув худими плечима:
— Добре те, що вона ще не повернулась. Поки що.
Запала мовчанка.
— Скуштуйте торта. Денні, — запропонував Джордж. — Він дуже смачний.