— Правду7 кажучи, я не люблю тортів, — відповів хлопчина. — Я не ласун. А про те. щоб негайно виїхати, я кажу серйозно. Нам потрібна ваша допомога, а потяг пів на друїу — єдиний, яким ми можемо вирушити.
Чи то мені здалось, чи Денні зненацька став не такий безпорадний. яким здавався кілька хвилин тому? Журавлики не бувають такі наполегливі.
Як виявилось, здалося це не тільки мені. Локвуд теж спохмурнів і трохи роздратовано відповів, змахнувши уявну порошинку з коліна:
— Як я вже сказав, ми нічого не можемо відповісти вам, поки не дізнаємося більше подробиць. А щоб просто зараз виїхати з міста—то й поготів. Розкажіть нам про ваших ГЬс-тей. Якого типу привиди з'являються в Олдбері-Касл?
—А які вам потрібні?—обурився Денні. Його засмутило те, що ми тут-таки не кинулись за ним до дверей. — На луці — Спектри, біля церкви — Причаєні. В новій садибі—Холодна Діва... Це так, для початку. Там, де я живу... в готелі «Захід сонця»... є привид, що ночами стукає в двері. Одного разу я його бачив. Схожий на маленьку дитину. Хирлявий і... дуже злий. І з себе такий огидний, бридкий. Покрутився коло ґанку7 й пропав.
— Осяйний Хлопчина? — перепитала ГЬллі.
— Мабуть, — знову стенув плечима Денні. — Скажу лише одне: по півночі сходами з другого поверху нашого готелю краще не спускатися. В довколишньому лісі теж повно привидів — здебільшого, здається, Примар. Достеменно я не знаю, я ж не агент, як ви. А цього ранку вони мало не схопили мене — бачите цю пляму? Зовні — наче якісь давні воїни. Лежали собі спокійненько сотні років, а тепер полізли просто серед поля. І це ще — не найгірші Гості, що ночами гуляють по Олдбері-Касл. —Хлопчина помовчав, узяв зі стола чашку, ковтнув з неї чаю й з брязкотом поставив назад на тарілочку. —Як я вже казав, у нас чималі втрати. Вимерла половина села. Здебільшого дорослі — вони ж не бачать привидів. Ми — діти й підлітки — робимо все, що можемо, та самотужки нам не впоратись. Про це я теж говорив вам. — Він значуще позирнув на свій годинник.
Локвуд, не звернувши на нього уваги, запитав:
— А ДЕПРІК про це знає?
— Так, ми звертались до них. Вони нічого не роблять.
— А до інших агенцій?
— Теж звертались. І все марно, — Денні Скіннер скривлено озирнувся. — Можна мені плюнути?
— Краще не треба.
— Шкода. Недалеко від нас є Інститут Ротвела. Туди ми теж звертались — і вони навіть прислали своїх людей, щоб оцінити становище. Ті подивилися й сказали, що нічого не можуть зробити. А ще додали, що в нас, мовляв, анітрохи не гірше, ніж будь-де в країні. Тільки це брехня, — хлопчина так розлютився, що в нього на шиї аж набрякли вени.
— Ви згадали про воїнів, пане Скіннере, — втрутився Джордж. — Ви хочете сказати, що колись в Олдбері-Касл відбулася битва?
— Еге ж, битва, — підтвердив хлопчина. — 3 вікінгами чи з кимось іще. За давніх-давен.
— Цілком можливо, що річ тут саме в цій битві. — зауважив Локвуд. — Бойовища частенько стають Джерелами багатьох проявів... Правда, Джордже?
— Звичайно... — Джордж затарабанив пальцями по записнику. — Тільки по всій країні безліч бойовищ, місць колишніх повстань, пошестей, а таких спалахів вони не спричинюють. Не знаю, не знаю... Вікінги? Це надто давня історія... Навряд чи вони могли б так потривожити вас.
— Ви не вірите мені? — запитав Денні Скіннер, і вени на його шиї набрякли ще дужче. — Не вірите?
— Не віримо. Через те, що ви не хочете розповісти нам усе. Тільки ходите околяса... Отже, всі згадані вами привиди — це, звичайно, недобре, але ви сказали, що це ще не найгірше. А що ж тоді найгірше?
Наш гість потупився й відповів:
— Ваша правда. Є й дещо гірше. Просто я не хотів лякати вас. іцоб ви не передумали допомагати нам. Хотів розповісти вже в потязі.
— Ну. оскільки ми не надто поспішаємо до цього потяга, пане Скіннере. — спокійно промовив Локвуд, — принаймні сьогодні, то розкажіть нам, будь ласка, про це найгірше. А ми вже постараємось не перелякатися.
Хлопчина хитнув головою:
— Знаєте, чому я прийшов саме до «Локвуда й К°»? Бо ви такі ж молоді, як я. Сподівався, що ви краще мене зрозумієте... Ну. гаразд, слухайте. Ночами по Олдбері-Касл ходить дещо іще. — Він скулився й здригнувся так, ніби раптово змерз. — Що це таке, не знає ніхто. Але в селі його називають... — він схвильовано зітхнув і прожебонів: — Ми його називаємо... Тінь, що крадеться.
Денні засовався на стільці, переможно спостерігаючи за тим. яке враження справили на нас його слова. Він, напевно. гадав, що ми зараз зарепетуємо й забігаємо кімнатою, й був вельми засмучений тим, що цього не сталось. Локвуд лише ворухнув бровою, ГЬллі щось занотувала в записнику, а тоді почухала собі коліно. А я просто ще раз куснула шматок торта.