Джордж поглянув на хлопчину поверх окулярів:
— Чому7?
— Що — чому?
—Чому ви його так називаєте? І взагалі, навіщо давати якесь ім’я привидові? Такого зазвичай не трапляється... І чому саме цей привид такий страшний?
— У Лондоні сила-силенна всяких Тіней, що крадуться, — не витримала й Голлі, глянувши на спохмурнілого Денні. — Майже всяку Тінь або Причаєного можна так назвати.
—Розкажіть нам докладніше про цю Тінь, —додав Локвуд. — Доведіть, що вона варта якоїсь особливої уваги.
— Довести?! — вигукнув хлопчина, підхопившись так рвучко, що ми аж підскочили. — Ви гадаєте, що коли ви — агенти, то знаєте все? І тому вернете від мене носа?! Оті хлопці з «Ротвела* робили так само! Гаразд уже, розкажу... — він розлючено, мов бісеня, оглянув нас. — Тінь, що крадеться, не схожа на жоден відомий привид. Насамперед — своїм розміром...
— Яка ж вона завбільшки? — поцікавився Локвуд.
— Велетенська. Заввишки з сім футів, а може, й більше. Тіло кремезне, руки й ноги набряклі. За життя то був, напевно, неабиякий здоровань.
— Може, це Безногий? — припустила я. — Вони часто бувають набряклі...
— Я ж сказав, що в неї є й ноги, й руки, — буркнув Денні Скіннер. — Хіба ви оглухли? Я бачив цю Тінь на власні очі, в лісі біля Стрілецького пагорба. Вона прокрадалася між деревами рачки, похиливши голову, а з її тіла струменів чи то дим, чи то туман.
— Тобто Примарний Туман? — перепитала Голлі.
— Ні, — хитнув головою хлопчина. — Що таке Примарний Туман, я знаю. В нашому лісі його багато, часом ночами ціле село засновує. А це щось інше. Цей туман тягся за привидом, коли той пересувався. Наче плащ чи хвіст у комети. Чи як дим від багаття. В Безногих такого не буває.
— Це мене трохи зацікавило, — сказав Джордж. обтрушуючи з колін крихти торта. — А вогників на цій Тіні не було?
— По краях ніби щось мерехтіло. Якщо й вогники, то холодні. Пекельні.
— А яка ця Тінь була з себе? Вам пощастило щось розгледіти? Обличчя чи одяг?
— Ні, просто темні обриси... —хлопець несподівано вирячив очі. — Хай вам дідько! Чому б ми інакше прозвали його Тінню?
— Гіїразд уже, гаразд, — відповів Локвуд. —Тільки не треба сердитись, бо ми вас, пробачте, виштовхнемо надвір. І стежте, будь ласка, за своєю мовою, бо тут дівчата... от. скажімо, ГЬллі...
— А що ви іще могли б розповісти нам? — запитала я.
— Вам? — поглянув на мене Денні Скіннер. — Я думав, що ви теж клієнтка!
— Е-е... так. я клієнтка. Просто спостерігаю за вашою розмовою. Не звертайте на мене уваги.
Чи то Денні зроду був нервовий, чи його зробило таким життя, та він міг зненацька спалахнути гнівом і так само швидко заспокоїтись.
— Тінь дуже химерно пересувалась. — пояснив він. — І голова в неї дивна — кругла, вся в якихось ґулях. Коли я побачив її. то ледве не вмер зі страху.
— Ти зустрів її в лісі?
—Так. А інші діти бачили в інших місцях. То на кладовищі біля церкви, то на пагорбі по той бік лісу.
Локвуд насушився:
— Вона, здається, вештається де тільки схоче... Дивна річ. А чому вона там лазить? Просто так чи з якоюсь метою? Чого їй треба?
Хлопець здригнувся:
— Я знаю, чого їй треба. Вона збирає душі мерців.
Цього разу тиша запала надовго. Ні, я не сказала б, що ця звістка вразила чи перелякала нас. Ми просто дивились на хлопчину й не знали, як реагувати на його слова. З цілковитою недовірою — як поглядала я? З неприхованим кепкуванням — як зирив на нього, зневажливо пирхаючи, Джордж? Чи спокійно й трохи насмішкувато — як ГЬллі з Локвудом?
— Поясніть, будь ласка, трохи докладніше, — попросив нарешті Локвуд.
— Біля церкви в нас стоїть хрест, — відповів Денні Скін-нер. —Дуже давній, ще з доби вікінгів. На ньому є різьба, майже стерта. Багато чого взагалі не розібрати, та одна зображена постать і досі чітка. Літні люди кажуть, ніби то Збирач Душ. Він стоїть на купі кісток та черепів, а позаду — натовп людей, що туляться одне до одного, немовби той Збирач тягне їх до себе. Я бачив Тінь — це та сама постать.
—Тобто Тінь, що крадеться, — це та сама постать із різьби на стародавньому хресті?
—Так. Велетень із такими самими рисами.
— А коли ця Тінь уперше з’явилась?
— Три місяці тому. В день зимового сонцевороту.
— А раніше вона не з’являлась? На селі нічого про це не розповідають?
— Начебто ні.
Локвуд хитнув головою:
— Я не бачу жодного зв’язку між цим привидом і тією різьбою на старому хресті. Обидві постаті можуть бути великі й набряклі, але цього замало, щоб говорити про їхній зв’язок.