— Це ж ладан, — пробурмотіла ІЬллі.
Коробка була напхана жовтавими дерев’яними стружками. що мали захищати укладені речі від ударів. Локвуд засунув руку всередину, пошукав серед стружок — і витяг великий пакунок, загорнутий у щось сухе й шурхотливе, схоже на солому. Діставши цей пакунок, він заходився одразу розгортати його, розкидаючи стружки по вицвілому килимові.
— Обережно, — попередила ГЬллі.
— Не хвилюйся. Зараз іще не звечоріло. Помилки моєї сестри ми не повторимо.
Тільки зараз я розгледіла, що пакунок загорнуто не в солому, а в очеретяний килимок — такий старий і крихкий, що він аж розсипався під Локвудовими пальцями. З-під килимка показалося щось яскраве, барвисте, схоже на весняні квіти, що визирають із-під снігу.
— Що це? — запитала я. — Ніби...
— Пір’я, — закінчив Локвуд і труснув цією річчю в повітрі. Вона несподівано розгорнулась, мов скатертина, й виявилась накидкою з блакитних та фіолетових пір’їнок, дивним чином — без жодних швів — міцно з’єднаних одна з одною. Я не знаю, з яких птахів було взято ці пір’їнки, проте запевне готова була сказати, що жили ці пташки в якихось тропічних лісах. Барвисте пір’я аж осяяло кімнату, а ми зачудовано дивились на нього.
— Зворотний бік теж дуже цікавий, — зауважив Локвуд. Він перевернув накидку, й ми побачили сітку з крихітних срібних колечок, схожу на кольчугу. Саме цими переплетеними колечками й з’єднувались між собою пір’їнки. З одного краю накидки було видно срібну застібку, а біля неї звисав набік так само сплетений каптур.
— Ця накидка застібається на шиї, — пояснив Джордж.
— Так, — підтвердив Локвуд. — Це захисна накидка від духів. Такими речами користуються знахарі або шамани.
— Яка гарненька. — тільки й пробурмотіла Голлі.
— До того ж іще й корисна, — Локвуд поклав накидку на сусідню, ще не відкриту коробку. — Шамани — люди мудрі. Вони розмовляють із померлими предками. Це відбувається в особливих Хатинах Духів, де...
—Де, пробач? — перерваная. — В Хатинах Духів? А звідки ти це знаєш?
— Від батьків, — пояснив Локвуд. — Вони писали про це статті. Батьки вважали, що вірування інших народів допоможуть пролити світло на нашу Проблему. Вони збирали різні відомості про привидів та духів, шукати, що між цими віруваннями є відмінного, а що — спільного. їх не цікавило, чи діють ці способи насправді, чи ні. їм хотілось лише зрозуміти, у що люди вірять, і завдяки цьому знайти ключ до вирішення Проблеми. Я читав про це в їхніх паперах... — Локвудове нещодавнє роздратування куди й подоюсь. Можливо, його згасила краса чудової накидки.
—То й що? — запитав Джордж. — Чи вдаюсь їм підібрати якісь ключі до Проблеми?
—Так... Ні... Я не знаю, — Локвуд витяг з коробки ще один пакунок, загорнутий у килимок. — Тут, здається, ще одна така накидка... — Він засунув руку глибше, пошукав, витяг маленьку дерев’яну скриньку, зазирнув до неї, поспіхом закрив і сказав: — А цього я краще не діставатиму. Ніколи не торкайся муміфікованої частини тіла, якщо не знаєш, чия вона. Це мій девіз.
—І не муміфікованої—теж. Це ліійдевіз.—підхопив Джордж.
— До ваших девізів мені байдуже. — зауважила ГЬллі. — Ти, Локвуде, казав щось про Хатини Духів...
— Так, так... Отже, в багатьох народів є особливе ставлення до мертвих. Там. коли літня людина близька до смерті, її ведуть до такої хатини. Там вона помирає, і її кістки зберігають усередині. На полиці. А потім туди приходить шаман, щоб поговорити з духом небіжчика. І надягає для захисту таку накидку. Ось така історія... То. може, візьмімо дві ці накидки завтра з собою. Люсі? Це, звісно, не Джерела, однак я певен, що Вінкмени не пройдуть повз такі цікавинки.
— Шкода було б ними пожертвувати, — заперечила я. — Вони справді такі гарненькі... Може, пошукати в коробках чогось іще?
— Гкразд... — Локвуд знову засунув руку в стружки. — Так... знайшов. Ніби скло. Може, це... Так і є, — вже сумніше додав він. — Фотографія.
Дерев’яні рамці давно вже вицвіли, а фотографія зблідла і вкрилась плямами — радше за все від вологи. Вона була чорно-біла, зроблена, мабуть, іще важким старомодним апаратом на тринозі. Традиційний груповий знімок на тлі джунглів. з численними брудними калюжами попереду. На знімку була компанія майже голих тубільців, у волоссі в декого стриміли пташині пера, що майоріли над головами, наче струмені диму. Усі всміхались. Посередині стояли чоловік та жінка, вбрані по-європейськи: чоловік — у пожмаканій куртці, накинутій на білу сорочку, жінка — в селянській блузці та довгій легкій спідниці. На головах в обох були крислаті капелюхи, що майже ховали їхні обличчя: можна було розгледіти хіба що довге вузьке підборіддя та химерно вигнуті вуста в чоловіка й привітну усмішку — в жінки. Я відразу зрозуміла, хто це такі.