Локвуд довго мовчав, а потім сказав, навмисне вдаючи бадьорість:
— Це вони, мабуть, у Новій Гвінеї. Невдовзі після весілля. Погляньте, моя мати тримає (маску, яку їй щойно дав тамтешній знахар. Такі маски шамани надягають, коли вирушають розмовляти з мерцями. Ось він, цей знахар, — крайній зліва. Зморшкуватий, як носоріг, і з біноклем на шиї, який мати подарувала йому. Вони, як велить звичай, обмінялися дарунками.
Жінка тримала в руці маску й сміялась. Легко було здогадатись, що чоловік дивиться на неї й теж усміхається. Обоє були молоді, сповнені життя й надії.
— Ця маска досі в мене, — провадив Локвуд. — Стоїть на полиці, в передпокої, біля тріснутої тикви. Малим я частенько надягав цю маску й по кілька годин носив її, сподіваючись побачити крізь неї привидів. Нічого з цього не вийшло. Це просто маска з щілинами для очей, і квит. Вони привозили зі своїх мандрів чимало всякого добра — масок, пасток на привидів, пляшечок із джерельною водою... Тубільці вірили, що коли вип’єш цієї води, то бачитимеш духів. Мої батьки вважали себе за вчених, хоч насправді займалися дурницями... — Він поклав фотографію обличчям униз на кришку коробки. — Завтра, Люсі, ми візьмемо з собою ці накидки. Вони повинні спрацювати якнайкраще.
— А якщо вас упізнають і вб’ють на місці? — запитав Джордж.
Локвуд тільки всміхнувся, міркуючи про щось зовсім інше:
— Я пам’ятаю про це. Нам просто треба буде як слід замаскуватись.
Мушу зізнатись: що Локвудова непохитна самовпевненість. що здоровенний кіш із карнавальними костюмами, схований під його письмовим столом, не дуже зарадили нам з цим маскуванням. Я давно знала, що Локвуд небайдужий до капелюхів з широкими крисами і полюбляє говорити з курйозним іст-ендським акцентом, який не тільки привертає до нього зайву увагу, а ще й шалено дратує співрозмовників. Найвідомішою його спробою вдатись до такого маскування став випадок, коли він у вбранні сажотруса проривався до Барлевік-ІЬллу під час розслідування гучної справи про Летючий Тулуб. Він тоді натрапив на трьох воротарів, які самі виявились уродженцями Іст-Енду, і погнали його штовханами аж до найближчого ставка. А ще якось Локвуд — у білій жіночій перуці, вбраний черничкою, — потрапив у лабети поліції біля лазні жіночого монастиря на Коб-стріт, де саме завівся привид. Ця історія потрапила до газет, а її свідки—настоятелька й двоє черниць — відтоді ще, мабуть, довго озирались на всі боки, перш ніж піти до тієї лазні.
Як на мене, маскування тим краще, чим воно непримітніше. Увесь наступний вечір ми з Локвудом перетворювались на продавців артефактів і крутились біля високого дзеркала, притуленого до мого старого стола, а Джордж із ГЬллі походжали довкола, раз по раз кепкуючи з нашого маскараду й заварюючи нам чай. Продавці артефактів, як відомо, живуть украй неохайно, тож ми з Локвудом пробували все, що завгодно: синці, бородавки, діряве й подерте лахміття, — та все це було не те, що треба. Врешті ми зупинились на тому, з чого, власне, й починали: заляпані чорні джинси, бруд-нющі кофтини й шкіряні куртки в підозрілих плямах, які Джордж задешево купив на якомусь благодійному ярмарку. Потім ГЬллі дістала свою косметичку, щоб попрацювати над нашими обличчями.
— Тобі, Локвуде, слід трохи зачорнити зуби, — сказала вона. — Надто вже вони в тебе сяють. А ще я намалюю тобі тінями зморшки під очима й помажу щоки зубною пастою, щоб ти був блідий. Ось побачиш, як я за годину зроблю тебе кволим, змореним і непоказним.
— А мене? — запитала я, приміряючи схожу на кінську гриву перуку.
— З тобою клопоту буде менше. П’яти хвилин цілком вистачить.
Останнім штрихом нашого маскування стали перуки. Моя скидалась на жмуток брудної соломи чи на швабру, заляпану гірчицею, а Локвудова була чорна, з пасмами волосся, що позлипались у колючки.
— Не знаю... — промовив він, оглядаючи себе в дзеркалі. — Ніби в мене на голові скажений їжак сидить.
— Пригадай Костомаху-Фло, — порадила я. — У неї таке волосся навіть у найкращі дні. Перука просто чудова.
Далі Джордж приніс із підвалу дві старі полотняні торбини, облив їх чаєм, посипав землею, а коли вони висохли, ми поклали до кожної з них по накидці, знайденій у кімнаті Джесіки. Отепер ми, здається, й справді були готові.
— І останнє, — нагадала ГЬллі. — Зброя. Ви ж не підете туди беззахисними?
Локвуд стенув плечима:
— Рапіри брати не можна. Зрозуміло, з якої причини.
— Еге ж, зрозуміло. То, може, сховаєте в штанях хоч по каністрі з магнієм? На той випадок, коли справи будуть зовсім кепські?