— Гкразд уже, заспокойтесь, — відповів Локвуд. — Це закордонні штукенції. Аделаїда Вінкмен одразу оком на них накине.
— А може, ми прикандичимо вас? І самі віддамо ці «штукенції» Аделаїді? — замислено запропонував Балакун. Що ж, певний сенс тут був, хоч мені він і не припав до смаку. Аж тут дівча поклало своє рученятко на здоровенний Мовчунів зап’ясток і хитнуло головою.
— Ні, речі хороші, — промовило воно. — Аделаїді вони справді сподобаються. Пропустіть їх.
Дівчаткове слово було тут законом. Кийок негайно зник, і охоронці позадкували. Локвуд хотів був уже штовхнути двері, аж тут його зупинив Балакун:
—Чекайте,—він показав на наші кинджали.—Ніякої зброї.
—Оці зубочистки, по-вашому, зброя?—пирхнув Локвуд. — Жартуєш, чи що?
— Я скажу тобі, коли надумаю жартувати. — буркнув Балакун.
Через пів хвилини ми вже заходили в двері з вивернутими кишенями й без кинджалів.
— Навіщо ти так поводишся? — прошепотіла я Локвудові. — Тільки увагу до нас привертаєш!
—Торговці артефактами — відомі нахаби. Це тільки пасуватиме до тутешнього товариства.
— Еге ж. А наші трупи теж до нього пасуватимуть?
За дверима виявилась порожня кімната з нетинькованими бетонними стінами. В дальньому її кінці на підлозі видніла кругла діра, облямована залізом, через яку вглиб шахти вела металева драбина. У шахті було темно, та на верхньому краєчку драбини виблискувало світло, іцо долинало знизу.
— Я знаю, іцо це таке, — пояснив Локвуд. — Старий покинутий прохід до тунелю. Так я й сподівався. Назад вибиратись буде не дуже легко, та що тут удієш? Ти підеш першою, Люсі. чи я?
Першою пішла я. Мені не хотілось, щоб Локвуд одразу натрапив там на щура або якусь іншу гидоту.
Драбина тяглась униз так довго, що я загубила лік п сходинкам. і в мене заніміли руки. Довкола було темно, а я своїм Слухом уловлювала шум, що линув з глибини шахти: якесь бурчання, гудіння, навіть вереск. То були звуки, що збереглись тут, напевно, ще віддавна, і вони зникли, тільки-но я зіскочила з драбини до освітленого свічками тунелю. А потім замість примарних звуків мене оточив уже справжній гомін, що лунав з платформи покинутої станції метро «Воксголл».
Зовні вона анітрохи не відрізнялась від інших незліченних станцій лондонського метрополітену. Навпроти закутка з отвором, з якого стирчала драбина, видніли три іржаві ескалатори, що вели нагору, в темряву, — мовчазні, нерухомі, з запорошеними сходинами. По стінах уздовж ескалаторів висіли побляклі рекламні плакати. То був давній вихід нагору, до замурованого нині вестибюля з касами.
А тут унизу, цієї ночі було людно. Зараз ми перебували в центральній залі, з кожного боку якої було по три широкі прямокутні арки, що вели до північних або південних платформ старої Вікторіанської лінії. Заокруглені стіни було облицьовано білою керамічною плиткою, що подекуди вже повідпадала. В нішах на місці, звідки випала плитка, горіли свічки; їхній дим здіймався аж до стелі, на якій висіли старі світильники, схожі на гладких чорних павуків. М’яке золотаве світло осявало стіни, ескалатори й численних чоловіків та жінок у чорному, що юрмились на платформі.
їх тут були десятки. Продавці й покупці збирались невеличкими купками біля складаних столиків, на яких стояли їжа, напої й були розкладені речі на продаж. Серед торговців артефактами були й зовсім юні, як Фло, і обвіяні вітрами ветерани, схожі на згорблені вузлуваті дерева; і молоді й старі були, проте, однаково брудні, обідрані та непривітні. Вони тихенько балакали між собою, старанно підбираючи слова, й дивились одне на одного з недовірою.
—Ти тільки поглянь на них, — прошепотів мені Локвуд. — Справжнісінька жива медична енциклопедія.
— Умгу, — відповіла я. — Боюсь, чи не замало ми на себе наліпили бородавок.
Більша частина торговців купчилась біля арок із правого боку зали. Саме звідси лунав найгучніший гомін, саме тут панувало найбільше збудження. А крізь ці голоси просочувався ще й далекий потойбічний шум — ніби оси дзижчали в горщику, закопаному в землю. Шум, приглушений посрібленим склом, та все одно відчутний.
І серед цього шуму я зненацька розчула слова:
— Люсі... Люсі, допоможи мені...
Я штовхнула Локвуда під ребра:
— ТУди! Ходімо!
Ми пройшли крізь арку до колишньої південної платформи Вікторіанської лінії. Тепер тут був порожній простір із склепінчастою стелею, освітлений по всій довжині свічками й переносними ліхтарями. В кінці платформи виднів вхід до тунелю, частково завалений купою мішків для піску. Деякі мішки порозривались, і було видно, що вони наповнені сіллю й залізними стружками. Та сама сіра, схожа на підталий сніг, суміш стружок із сіллю щільно вкривала колію на початку тунелю.