— От уже мерзотник! — не витримала я. — їй-бо, от зараз піду й залишу тебе тут.
Запала мовчанка. Потім череп обізвався вже спокійніше:
— Річ не тільки в мені Люсі Усе набагато важливіше. Іди сюди, забери мене, і я розповім тобі про все, що вони тут роблять. Смерть у житті й життя в смерті Люсі — і тут є чудовий доказ цьому...
— Який ще доказ? — пирхнула я. — Що все це взагалі значить?
Аж тут зв’язок обірвався, бо Локвуд щосили труснув мене за руку. Зітхнувши, я переказала йому все, що почула.
Він почухав собі потилицю просто через перуку. Навіть шар гриму не завадив мені помітити, як зблідло його обличчя.
— Штука непроста, Люсі, — сказав він, — але я допоможу тобі потрапити до тієї кімнати. А далі... далі вже тобі доведеться розбиратися самій із тим, хто там сидить. Ти готова?
Я досі не тямила себе з гніву. Від того, як череп щойно кепкував з Локвуда, я почувалася ще більш винною. Проте Локвуд чекав від мене відповіді, й ця відповідь могла бути тільки одною.
— Так, — кивнула я.
— Я так сумував за тобою, Люсі...
Перука, грим та вичорнені зуби аж ніяк не прикрашали Локвуда. Та за всім цим я зуміла розгледіти його давню усмішку — ту, що хвилею накривала мене й відносила геть усі мої сумніви. Почуття вини зникло, залишилось тільки радісне хвилювання від того, що ми разом.
— Я теж... — почала я, та Локвуд уже не слухав мене й заходився далі викладати свій задум.
—Я відверну їхню увагу на себе. А ти прослизнеш тим часом повз стіл і вирушиш до кімнати з черепом. Тільки пам’ятай, що ти повинна блискавично повернутися з ним до мене.
Якби я віддавала такі накази Тедові Дейлі, чи Тіні Лейн, чи ще комусь із агентів, з якими працювала останнім часом, потяглася б довга суперечка — що і як, і чи не можна зробити це якнайбезпечніше. Та зараз наказував Локвуд, а виконувала я, тож хоч як мені холонуло в серці від цього небезпечного задуму, я без жодних вагань кивала головою. Якщо Локвуд бачить шлях до перемоги, я піду цим шляхом. Він вірить мені, а я вірю йому. Тільки завдяки цьому ми й залишались донині живі.
— Чудово, — сказав він. — Дві хвилини, й ми зустрічаємось на цьому самому місці. А далі біжимо до драбини й тікаємо звідси. Ти готова? Гкразд. Три, два, один — старт!
Я зробила все, як він хотів. Кинулась уздовж стіни вперед. Проскочила між кількома торговцями, що стояли попереду мене, не звертаючи уваги на їхні обурені вигуки й щомиті побоюючись, що хто-небудь схопить мене ззаду. Наблизившись до столу, де сиділи Вінкмени, оточені здорованями в чорному, я помітила, що в маленькій арці, під неоновим ліхтарем, стоять іще два охоронці. Вони могли побачити мене будь-якої секунди, й тоді...
Аж тут позаду щось заверещало, гупнуло й загарчало. Усі, хто стояв біля стола, обернулись туди. Я чула, як лунають прокльони, як реве натовп. Знялася паніка. Охоронці, що стояли в арці, покинули свій пост і промчали повз мене. навіть не поглянувши в мій бік. Локвудів задум спрацював якнайкраще.
Локвуд... Серце тьохкало в моїх грудях, мені кортіло озирнутись. подивитись, що коїться в мене за спиною, та це не входило до нашого плану. Не оглядаючись, я хутко промайнула повз стіл і увірвалась до невеличкої комірчини.
Хай там що пхинькав череп, мені аж ніяк не здалося, що ця кімната правила колись за жіночий туалет — надто вже мала. Просто облицьована плиткою ніша, що слугувала, можливо, комірчиною для знаряддя залізничників. У центрі комірчини стояв стіл на дерев’яних козлах: на ньому й на підлозі поблизу нього височіли стоси скриньок і склянок для артефактів. Усі вони були різного розміру — і жодної порожньої. Крізь посріблене скло видніли ганчірки, кістки, прикраси — звичайний мотлох, де найчастіше ховаються Джерела. Проте були серед цих Джерел і надзвичайно потужні—дзижчання енергії, яку вони випромінювали, я чула навіть із-за скла.
Помітила я серед них і скриньку з колекцією зубів, яку зібрав колись людожер з Ілінґа.
А на самісінькому краєчку стола височіла така знайома мені склянка з привидом.
Плазма, що оточувала череп, була густа, мов сироп, та всередині її мерехтіли зелені хвилі, а в моїх думках пролунав знайомий примарний голос:
— Нарешті! Радий тебе бачити! Ану, прикандич зараз цього типа, й тікаймо!
Я нічого не відповіла. Мені треба було зосередитись. Адже я тут була не сама — я маю на увазі живих людей.
Біля стола на складаному пластмасовому стільці сидів чоловік. Низенький чоловічок у чорному костюмі й вицвілій синій краватці. Це, напевно, були всі його прикмети, які впали мені в око — таке невиразне, ніби стерте, було його обличчя з зачесаним набік каштановим волоссям. В одній рхпді він тримав сигарету, а другою щось занотовував на аркуші паперу—й так захопився цією справою, що аж висолопив кінчик язика. Чи можна було хоч за якоюсь прикметою розпізнати його серед натовпу? Навряд.