Така навмисна непримітність змусила мене подумати, що ніякий це не колекціонер, на якого працюють Вінкмени, а звичайнісінький клерк. Писарчук. Та водночас у моїй голові промайнула блискавкою раптова тривога. Десь ніби я вже бачила цього чоловічка...
Тільки-но мені сяйнула ця думка, як череп знову заговорив:
— Стережись цього типа. Це зовні він отакий, курдуплик, а насправді небезпечний. Туди й нехай! Ти ще йрапіру забула!
Чоловічок підвів голову, побачив мене на дверях і запитав: — Хто ви така, пробачте? Вас сюди не запрошували.
Почувши цей нудний, жовчний голос, я вже не мала сумніву. що цей чоловічок мені знайомий. То був голос канцелярського щура, бюрократа, що звик прискіпливо складати звіти й рапорти... Або описи химерних, бридких речей, що лежали перед ним на столі.
—Хто ви така? — повторив чоловічок.
Так. я вже зустрічалася з ним. І до того ж нещодавно.
— Я Фідлер, сер, — відповіла я. — Джейн Фідлер. Мене послала до вас пані Вінкмен. З однією річчю трапилась помилка. З отим черепом у склянці. Ми повинні принести вам інший череп. А цей — підробка.
—Підробка?—чоловічок насуплено позирнув на склянку, а потім—до своїх нотаток. — Він у належній тарі. І до того ж досить давній. Такі склянки використовувались в агенції «Фіттес* багато років тому. А там помиляються вкрай рідко.
— Це саме така рідкісна помилка, сер. Джерело втратило майже всю свою енергію. Старе сміття, яке варто кинути в піч. Так каже пані Вінкмен. Вона вже послала по інший, хороший череп—його от-от принесуть. А цей, фальшивий, попросила мене забрати. І просить у вас вибачення, — я потяглася рукою до склянки з черепом.
— Просить вибачення? Аделаїда Вінкмен? — чоловічок поклав сигарету в попільницю й згорнув на черевці руки. — Щось це не дуже схоже на неї.
— Ця помилка наробила добрячого клопоту. Чуєте, який гамір? — я показала пальцем на двері, з-за яких і далі лунали гупання й вереск. Хоч як я хвилювалась за Локвуда, та будь-що намагалась зберігати спокій. — Дехто з хлопців там розлютився не на жарт.
Чоловічок пирхнув:
— Оце ще мені диво. Ви тут завжди зчиняєте шарварок.
Він роздратовано підхопив аркуш паперу, що лежав перед ним. Аркуш був причеплений до пластикової теки, й цієї миті я остаточно зрозуміла, хто переді мною.
П’ять ночей тому, у вестибюлі страхової компанії, я дивилась на цього чоловічка з балкона — подряпана, втомлена після сутички з привидом Емми Марчмент. Там, унизу, стояла команда з агенції «Ротвел» і сидів на стільці пан Фарнебі, наш керівник. А за плечем пана Фарнебі стояв керівник нашого керівника з оцією самісінькою текою в руці...
Непримітний чолов’яга з Інституту Ротвела з іще непримітнішим прізвищем Джонсон.
Я підійшла до стола й рішуче простягла руку до склянки:
—Я знаю. Така вже в нас нестерпна вдача. Пробачте. Зараз Аделаїда прийде і все пояснить вам.
— Цікаво, що це моя мати повинна вам пояснити?
Я відсахнулась, наче павук, що обпік собі ніжку, й повільно озирнулась.
Сказати про те, що постать, яка з’явилась на дверях, затулила собою прохід, було б неправдою. Вона затулила тільки його нижню частину, бо опецькуватий, та ще й убраний у розкішне хутряне пальто, Леопольд Вінкмен не міг похвалитись високим зростом. Найбільше він скидався на борця, на якого згори впав рояль, і це враження ще більше посилювали капелюх із широкими крисами й картатий костюм, що визирав з-під пальта. Леопольдові було років з п’ятнадцять-шістнадцять. та він уже помітно скидався і статурою, й обличчям. і широченним жаб'ячим ротом на свого батька, нині ув'язненого Джуліуса Вінкмена. Попри своє пухке, вічно усміхнене лице. Леопольд успадкував від батька і вдачу: він був відомий своєю люттю й нещадністю на цілий лондонський злочинний світ. Зараз він зирив на мене своїми холодними блакитними очима.
Я мовчала. Ми з Леопольдом стояли й дивились одне на одного.
За моєю спиною зарипів голос пана Джонсона:
— Вона хоче забрати склянку з черепом.
— Еге ж. — підтвердила я. — Так наказала ваша матуся. Хіба вона не говорила вам? Ні? То йдіть і спитайте в неї самі.
Правду- кажучи, я й не сподівалась піддурити його. Становище було безвихідне. Та поки Леопольд ворушив своїм мозком. я гарячково оглянула стіл і вирахувала, що в мене є десь із п'ять секунд.