— Моя матуся? — перепитав Леопольд Вінкмен. — Вона нікуди не посилала б таку шмаркачку, як... — Аж тут його обличчя зненацька змінилося. Чи то його насторожило моє маскування, чи він пригадав, кому раніше належав цей череп, чи просто розпізнав мій погляд, та врешті все зрозумів. — Стривай-но... Я тебе знаю. Ти Люсі Карлайл!
— Не бійся, — зашепотів череп. — Ти ж велике дівчатко. Упораєшся з ним.
Відкинувши край пальта, Леопольд витяг із-за пояса пістолет
—А може, й не впораєшся, — додав череп.
Та я вже однією рукою взяла зі стола склянку з черепом, а другою підхопила скриньку з якимось артефактом, пожбурила її у Вінкмена й присіла. Гримнув постріл. Куля влучила в іншу скриньку, що стояла на столі: скринька вибухнула, й мені в спину посипались друзки посрібленого скла. Тим часом та скринька, яку я жбурнула у Вінкмена, вдарила його по гомілках, і він з вереском повалився на спину.
— Недоросток готовий, — зауважив череп. — Чудово!
Ззаду на мене налетів порив крижаного вітру, достатньо потужний, щоб звіяти з моєї голови перуку. З розтрощеної скрині на столі піднялась біло-блакитна примарна постать— Вінкменова куля випустила на волю ГЬстя. Пан Джонсон усе зрозумів і поспіхом заховався в кутку комірчини.
Дивитися, що він робитиме далі, я не стала. Тримаючи в руках склянку з черепом, я перескочила через Леопольда й побігла до арки...
Проте вихід цього разу було перекрито. Переді мною стояв одноокий, трохи старший за мене торговець, що тримав кривий ніж із зазубленим лезом, а за його спиною бовваніли два мамули-охоронці.
— Тепер моя черга, — прошепотів череп. — Підніми склянку й біжи далі...
Я підняла склянку. Звідти несподівано спалахнув зелений вогонь, і це страшенно перелякало парубійка з ножем. Він зазирнув до склянки, дико заверещав, відсахнувся і впав просто на охоронців, поваливши їх.
— Ну, що скажеш.? — захихотів череп. — Гарненько я їм посміхнувся?
— ГЬрненько, — погодилась я, пробираючись між тілами, що лежали на землі. Далі проскочила арку і опинилась на платформі, де ще й досі чинився шарварок. У самій його середині крутився юнак-торговець із наїжаченим волоссям. Він стояв біля стола Вінкменів і вимахував важким чорним свічником, відганяючи розгніваний натовп. Поряд була й сама Аделаїда Вінкмен, що вигукувала накази, марно силкуючись угамувати люд.
— Усе триває як треба?— поцікавився череп. — Цікаво. А що буде далі?
— І гадки не маю.
Локвуд тим часом уже шукав мене серед натовпу. Побачивши мене, він вискочив уперед і одним порухом руки перекинув стіл Вінкменів. На платформу водоспадом посипались монети. Не марнуючи ані секунди, він перестрибнув через стіл 1 помчав до мене. Аделаїда з помічниками залишились у нього за спиною: їх тут-таки відрізав натовп торговців, що кинулись підбирати гроші.
— До арки. Люсі! — вигукнув Локвуд. — Переходь на іншу платформу7!
Я обернулась до арки, та цієї миті на платформу вискочив Леопольд Вінкмен. Він нахилився, щоб не дістати в Локвуда свічником по голові, стрибнув до мене, вчепився в склянку і рвонув її. Я з несподіванки впала, й ми з Леопольдом покотилися по підлозі, дуцяючи одне одного ногами. З моєї голови звалилась перука. Я чула, як мене кличе Локвуд, чула гамір та голоси інших людей, аж тут Леопольд спритно вдарив мене по голові кулаком. З очей мені посипались іскри, мої руки затремтіли, і з них тут-таки вирвали склянку з привидом.
— Люсі! Рятуй мене...
— Череп!
Моя голова досі іула від удару. Моргаючи, я ледве підвела її. Леопольда зі склянкою не було вже й сліду. Сама я лежала на спині. Поряд Локвуд бився з охоронцями Вінкменів та кількома торговцями. Один з них помітив, що я заворушилась, і вже замірився оглушити мене важким кийком. Звідкілясь із темряви з’явився брудний кований чобіт і збив торговця з ніг. На мить переді мною промайнув потріпаний бриль Фло. А потім до мене нахилився Локвуд. Він підняв мене й потяг за собою до краю платформи.
— Люсі!.. — долинув до мене ледь чутний відчайдушний крик з натовпу.
— Череп! Локвуде, я загубила його!..
—Пробач, Люсі. Нічого не вдієш. Нам справдітреба звідси тікати.
Обличчя в Локвуда було геть подряпане, перука з’їхала набік. Свічник, яким він щойно бився з нападниками, зник. Ми вдвох, обнявшись, побігли в дальній кінець зали. Вхід до тунелю тут було замуровано, та, на щастя, зберігся перехід на південну платформу. Ми майнули туди, а за нами линув гамір гонитви.
—До драбини нам тепер не дістатись, — захекано промовив Локвуд. —Доведеться йти тунелем.