На другій платформі горіло менше свічок, а людей не було взагалі. За кілька ярдів від нас чорнів вхід до тунелю, до половини завалений мішками з піском, сіллю та стружками. Ми з Локвудом зіскочили на колію, видряпались на барикаду з мішків і зазирнули в тунель.
— Не замурований, — зауважила я.
— Так.
— Ним ми вийдемо звідси.
— Я теж певен, що вийдемо.
— То ходімо!
— Ні, — він схопив мене за руку. —Там привид.
Як я могла не побачити його? У тунелі, не дуже далеко від нас, ширяла сіра постать. Чоловіча, пласка, ніби з паперу, і якась перекручена. Голова її схилилася в наш бік. ніби духа вабив звук наших голосів, наш запах, тепло від наших тіл. Не знаю, яким був той чоловік за життя, та його привид здавався зніченим і нещасним. Поки я дивилась на нього, моя нога ковзнула по насипу—зовсім трішки, проте цього вистачило, щоб кілька камінців упали на колію. Привид негайно помчав до нас, та тільки-но він наблизився до заліза, як його відкинуло назад.
Цієї миті в моїй голові промайнуло кілька бажань.
Мені хотілося, щоб я ніколи не приходила сюди по череп.
Мені хотілося, щоб я ніколи не вплутувала Локвуда в цю історію А
А найбільше мені хотілося, щоб у нас зараз були наші рапіри.
Привид наблизився. Локвуд кивнув, і ми з ним тихенько позадкували насипом до платформи, ступаючи по розсипаній солі й стружках.
Там, у непевному світлі ліхтаря, на нас уже чекала Аделаїда Вінкмен. У правій руці вона тримала довгого вузького ножа.
Стояла вона, звісно ж, не сама. Біля неї юрмився цілий натовп торговців — бліді, вбрані в лахміття, вони скидались на воскреслих мерців. Щоправда, мерці не з’являються з-під землі з ножами та кийками в руках.
Проте всім цим збіговиськом заправляла, звичайно, сама Аделаїда. З першого погляду вона була схожа на звичайну біляву хатню хазяйку з вищипаними бровами на рожевому огрядному обличчі, убрану в квітчасту сукню й примітну на тлі натовщ злочинців. Та придивившись пильніше, ви починали розуміти, що вона небезпечніша за будь-кого з довколишньої банди. Безжальні сталево-блакитні очі, тонкі, мов накреслена олівцем лінія, вуста й на додачу до всього — випнуті м'язи під жировим шаром на руках. Якщо пригадати, що Аделаїда вже давно заприсяглася помститись нам за те, що ми запроторили її чоловіка до в’язниці, буде зрозуміло, чому вона так посміхалась до нас.
— Пане Локвуде, — промовила вона. — І ви, панно Кар-лайл... Яка несподіванка — зустріти вас на цьому ринку!
— Еге ж... Я люблю робити покупки вночі, — відповів Локвуд, поправляючи перук}7 й не зводячи очей з ножа. — А ви?
— А я люблю поводитись із непрошеними гостями так, як вони цього заслуговують. — відказала Аделаїда Вінкмен. — Чого вам тут треба?
— Хотів запропонувати вам чудовий крам, — Локвуд показав на свою торбину. —Тільки мені, правду кажучи, не сподобалось, як ви обслуговуєте відвідувачів. У мене є всі підстави поскаржитись на вас.
Аделаїда поглянула на купу мішків і помітила сіру постать, що ширяла в тунелі.
— Бачу, тут є кому подбати про вас?
— Е-е... так. Є один гість. Щоправда, надто мовчазний.
— Зате дуже уважний, як я розумію, — Аделаїда Вінкмен ворухнула своїм ножем, і я вкотре пошкодувала, що з нами немає рапір. — Чому б вам не втекти від мене до тунелю? Сподіваюсь, він одразу помітить вас.
Локвуд кивнув:
— Можна, звичайно... А можна й постояти тут, побалакати з вами.
Пані Вінкмен крутнула своїм ножем так, щоб його лезо зблиснуло.
— А я, до речі, не завжди торгувала антикваріатом, — сказала вона.
— Он як?
—Атож. Раніше я торгувала м’ясом. Це мій давній різницький ніж. Колись я добре вправлялась ним. І не тільки з худобою, тож навичка залишилась...
— Дивовижна річ, — Локвуд скинув перуку й завзято почухав собі голову. — Я замолоду теж працював на всякій роботі. Розносив газети, мив автомобілі... А ще давав отаким товстулям копняка нижче спини. Це, звичайно ж, не за гроші, а просто задля розваги. Нині я це вже облишив, але ж навичка залишилась...
— 11 То ж, вибір у вас невеликий, — відповіла пані Вінкмен, підходячи до нас. —Тунель або ніж. Із нишпорками та нюха-чами в мене коротка розмова — скоро побачите самі...
Локвуд усміхнувся:
— Це я, по-вашому, нишпорка й нюхач? Протестую!
— Хіба я не так сказала?
— Не так. Я, звісно, й те, й друге, однак насамперед я агент.
Жінка хитнула головою:
— Агент повинен мати рапіру. А сьогодні у вас її немає. — вона махнула своїм охоронцям. — Лізьте нагору й схопіть їх.
— Агент має й іншу зброю, — заперечив Локвуд. — Скажімо, отаку...