Ми дістались уже до середини потяга — до того місця, де бічну стінку вагона було вивернуто назовні, а покрівля низько просіла. Тут також сиділи привиди — такі спотворені й скалічені, що я заплющила очі, щоб не бачити подробиць. Проминувши їх, ми хутко перейшли до другої половини потяга.
— Дивись просто перед собою, — прошепотів Локвуд. — Не зустрічайся з ними поглядом.
Я кивнула:
— їм, здається, кортить посадити нас поряд із собою.
— І посадили б, якби не наші накидки.
І Ііби на підтвердження цих слів один дідусь-привид, коли я саме проходила повз нього, ворухнувся й підняв обгорілу руку, але гут-таки відсахнувся, коли до нього наблизилось пір’я моєї накидки.
Ближче до голови потяга привидів стало менше. Ми поспішили вперед — туди, де вже видніли відчинені, наполовину вирвані з вагона двері, а за ними бігла в темряву порожня колія. Пробравшись через ці двері, ми пройшли ще кілька ярдів насипом, а потім зморено впали на коліна. Позаду панувала тиша.
— От якби Вінкмени спробували наздогнати нас, — обізвався нарешті Локвуд. — Тоді, будь певна, в цьому потязі з’являться нові пасажири.
— Облиш! — аж здригнулась я від огиди.
— Ходімо далі. Рано чи пізно ми знайдемо вихід із цього тунелю, — він поправив свій каптур. — А от накидки поки що краще не скидати.
Ми поволі попрямували далі на своїх утомлених ногах.
— Хто б міг подумати, що на Портленд-Роу можна відшукати такий скарб, — зауважила я. —Твої батьки врятували нас, Локвуде. Віднині ми — їхні боржники.
Локвуд нічого не відповів. У такому місці було не до розмов. Нам хотілось якнайшвидше забратися звідси, подалі від смерті й темряви. Пліч-о-пліч ми тихо ступали вздовж залізничної колії до світла.
Наслідками нашої підземної експедиції Локвуд був задоволений. Звичайно ж, не всіма наслідками, бо й череп ми не повернули, й мало не загинули — до того ж обоє. Востаннє, до речі, ми ледве врятувались уже наприкінці тунелю, коли по двогодинних мандрах уздовж колій вибрались на діючу лінію поблизу Стоквела і мало не потрапили під потяг, що вискочив з-за рогу.
— Погляньмо на все це з такої точки зору, — сказав він уранці, коли ми разом з Джорджем і Голлі зібрались у конторі агенції «Локвуд і К°». — Плюсів у нашому нічному поході набагато більше, ніж мінусів. По-перше, ми вирушили на пошуки важливого психологічного артефакту і несподівано з ясували, що володіємо ще двома.
Він замовк і поглянув на лицарський обладунок, що стояв біля його письмового стола. Зараз на ньому сушилися дві накидки — барвисті, переливчасті. У тунелях метро вони трохи забруднились, тож зранку їх довелося випрати.
— Це найголовніше, — провадив Локвуд. — Тільки просто так вулицею в них не підеш, бо перехожі ще приймуть нас за клоунів. Зате в небезпечних ситуаціях вони справді зможуть стати нам у пригоді. Авжеж, Джордже?
Джорджа, як відомо, ніщо так не вабило, як усілякі таємничі психологічні артефакти. Цього ранку він просто-таки не зводив очей з наших накидок.
— Еге ж, цікаві штучки, — підтвердив він. — Зрозуміло, що срібна кольчуга будь-що відганяє привидів... а от пір’я? Можливо, так само... Цікаво, чи вони виділяють якусь натуральну олію, чи знахарі навмисне чимось змащують їх?.. Це треба дослідити... До речі, Локвуде, — зблиснув він очима, — може, нам варто подивитися, що ще сховано в тій кімнаті нагорі?
— Може, коли-небудь, — відповів Локвуд. — Коли матимемо більше часу.
— Це значить — «ніколи», — буркнув Джордж. — Знаю. Тільки бережи ті коробки як слід, там можуть трапитися справжні скарби. Авжеж, Люсі?
— Авжеж, — підтвердила я. Сьогодні я реагувала на все байдуже і мляво. Так, я раділа відкриттю з накидками, та це аж ніяк не могло відшкодувати мені невдачі з черепом. А я вже майже повернула його! Вже тримала в руках! Тільки-но гарячка втечі від переслідувачів вивітрилась із моєї крові, як я відчула себе спустошеною.
Локвуд, звичайно, добре розумів мене.
— Не засмучуйся, Люсі, — сказав він. —Хтозна, може, ми й не назавжди загубили череп. Будь-що надія відшукати його є — а це, в свою чергу, підводить мене до другого, по-справжньому головного наслідку нашого нічного походу... до таємничого пана Джонсона з Інституту Ротвела. Те, що ти його впізнала, Люсі, — це бомба. Якби ти й досі працювала в агенції «Локвуд і К°», я підвищив би тебе на посаді. Та оскільки нині ти...
— Тоді ти мене підвищиш? — припустив Джордж.
— Ні... Але можу сміливо сказати, що це була найкраща твоя робота від часу навали привидів у Челсі. Ти неймовірний агент, Люсі!