Будинок Товариства ми знайшли в кінці однієї із затишних вуличок, забудованих витонченими особняками з начищеними мідяними табличками на колонах біля ґанків і кошиками яскравих квітів, підвішеними під великими дзеркальними вікнами. На одній з таких табличок було без усякої помпи написано: «Товариство Орфея». Ми постукали, двері негайно відчинились, і перед нами з’явився усміхнений старенький добродій, що вклонився нам і привітно махнув рукою:
— Заходьте, заходьте, ласкаво просимо. Я секретар Товариства.
Секретар був лагідний, сивий, сутулий у плечах, та водночас із молодечими іскрами в очах. На ньому був довгий старомодний сурдут із накрохмаленим комірцем; гладко зачесане назад волосся відкривало високе чоло. Увійшовши, ми разом із секретарем опинились у невеликому прохолодному вестибюлі з мармуровою підлогою й темно-червоними стінами. За спиною секретаря видніли сходи, якими повільно йшли вниз літні чоловік і жінка. Десь поблизу гучно цокав годинник.
— Ми прийшли сюди на запрошення панни Пенелопи Фіттес,—мовив Локвуд.—Я—Ентоні Локвуд, а це мої колеги, Джордж Кабінс і Люсі Карлайл.
— Так, ми чекали на вас, — кивнув старий. — Наша люба панна Пенелопа зараз у читальній залі. — Він уважно дивився на Локвуда. — То ви — син Селії й Дональда? Я, здається, читав про вас у «Таймсі». Так, так. ви дуже подібні й до матері, й до батька.
— То ви знали їх, сер? — запитав Локвуд.
— О, звичайно. Свого часу вони були кандидатами в члени нашого Товариства. Вони, до речі, зробили вельми цікаву доповідь саме в тій кімнаті, куди я зараз відведу вас. Доповідь. здається, називалась так: «Перекази про привидів серед племен Нової Гвінеї та Західної Суматри». Ваші батьки були, звичайно, збирачі народної творчості, але не науковців най-вужчому розумінні цього слова... Та водночас їхні знання були видатні. їхня смерть стала для нас великою втратою...
— Дякую, сер. — відповів Локвуд. Обличчя його залишалося безпристрасним.
—Еге ж. еге ж... ви прийшли сюди не задля розмов зі мною... Сюди, будь ласка.
Старий повів нас коридором, застеленим килимом. Зі стін на нас дивились портрети величних сивих добродіїв, схожих на нього самого. В кінці коридору вигравало жовто-червоним світлом високе вікно з вітражем, біля якого на постаменті стояла вирізьблена з каменю триструнна арфа. Секретар показав на неї:
— Вам. напевно, вже доводилося бачити наш скромний символ?
— Так. траплявся десь, — недбало відповіла я. Навряд чи варто було розповідати про окуляри, які ми свого часу поцупили в одного вбивці.
— Орфеєва ліра, — додав Джордж. — Так, здається, він називається?
— Саме так. — підтвердив секретар. — Міф про Орфея ви, звичайно, знаєте. Його вважають заступником музикантів і дослідників невідомого.
— Він, здається, побував у підземному світі? — перепитав Джордж. — Шукав свою померлу дружину?
— Ваша правда, пане Кабінсе, — старий повернув ліворуч, у бічний коридор, де нам трапився ще один літній член клубу, лисий і усміхнений. Він побокував, пропускаючи нас. — Орфей так чудово співав і грав на лірі, що заворожив не лише мерців, а й їхніх страхітливих сторожів. І навіть ублагав самого Гадеса, похмурого бога підземного світу, віддати йому померлу дружину. Оце то сила!
— То ваше Товариство надихається прикладом Орфея? — незвично тихо запитав Локвуд.
— Так. бо ми теж шукаємо способи подолати привидів. Ми — це строката компанія винахідників, промисловців, філософів, усіх, кого цікавить Проблема й шляхи її вирішення. Ми дискутуємо, сперечаємось, працюємо над пристроями, що можуть призупинити навалу духів.
— На зразок виробів Інституту Ротвела? — запитав Джордж.
Старий клацнув язиком, і його усмішка стала сумною:
— Ні, не зовсім так. Інститут, вважаємо ми, це надто вже... комерційна установа. Вигода для них важливіша за істину. Багато їхніх, як ви кажете, «виробів» не мають жодної користі. А наше Товариство об’єднує ідеалістів, пане Кабінсе. Нам потрібні певні відповіді на певні запитання. Ми б’ємося до переможного кінця — не лише проти привидів, а й проти самої смерті.
— І які ж пристрої ви створюєте, сер? — запитав Джордж. і його очі зблиснули. Я зрозуміла, що він подумав про окуляри.
— Найрізноманітніші! Наведу вам лиш один приклад. Молоді люди — такі, як ви,—щасливі, бо можуть чути й бачити надприродні явища. Літні ж люди — такі, як я. — безпорадні серед темряви. Тому ми шукаємо способи допомогти літнім людям захиститись від примарних ворогів. Ми вже досягни певних успіхів, побудували прототипи... але вони ще не готові до широкого застосування.