Усмішка на вустах панни Фіттес ще грала, та її обличчя застигло, мов камінь. Нарешті вона заговорила м’яким оксамитовим голосом:
— Ні? Ви. здається, не зрозуміли мене, Ентоні. Я збираюся спеціально заради тебе створити нове відділення своєї компанії. У вас не буде дорослих керівників, ви працюватимете так само, як нині, тільки водночас до ваших послуг будуть усі невичерпні ресурси агенції «Фіттес». Я цілком довірятиму вам. Ви навіть вестимете справи, не виходячи зі свого затишного будиночка.
У читальній залі знову запала тиша. Цього разу вона тривала ще довше.
— Дякую, мадам, — відповів нарешті Локвуд. — На жаль, я знову мушу відхилити вашу пропозицію.
— Що ж, на милування нема силування, — кволо всміхнулась панна Фіттес. — Я поважаю ваше рішення.
— Будь ласка, мадам, сприйміть мої слова належним чином, — провадив Локвуд. — Я анітрохи не хочу виявити зневаги ні до вас, ні до вашої великої компанії. Сподіваюсь, що надалі між нашими агенціями з’явиться ще чимало приводів для співробітництва. Зауважу, що нам було дуже приємно працювати разом з Квілом Кіпсом у справі Ґапі. І можливо, — додав він, — не востаннє.
Отут уже в панни Фіттес не зосталося й сліду усмішки:
— ІЬдаю, що це неможливо. Пан Кіпс більше не працює в моїй агенції.
— Більше не працює?! — не зміг приховати свого подиву Локвуд. Ми з Джорджем теж роззявили роти, ніби змагаючись, хто зробить це ширше. Кіпс дуже своєчасно перейшов з агентів у керівники, тож ми всі були певні, що попереду на нього чекає нудна кар’єра, коли він поволі дряпатиметься від посади до посади. — То, виходить, він звільнився? Чи його звільнили?..
— Ні, він звільнився за власним бажанням. — відповіла панна Фіттес. — Невдовзі після справи Галі, не пояснивши жодних причин. А я не стала його розпитувати — агентів у мене багато, і я не марнуватиму час на кожного, хто відмовляється від власного щастя... Пробачте, я маю повернутися до роботи. Дякую вам за те, що завітали до мене. Подзвоніть, будь ласка, в цей дзвоник, і секретар охоче проведе вас до виходу.
Наші відвідини Товариства Орфея минули не зовсім так. як ми сподівались, тож додому ми поверталися мовчки, з відчуттям того, що в нашому житті щойно сталося дещо важливе. Зовні наче нічого й не змінилось, та все одно на серці було тривожно. Отак, без жодного слова, ми й дісталися до Портленд-Роу.
ГЬллі зустріла нас у конторі.
— Ну, як ваш похід? Медаль вам дали?
— Похід — так собі, — Локвуд умостився в улюбленому кріслі. — А тут усе гаразд?
— Усе гаразд. Як ти й просив, я склала список дослідницьких відділень Інституту Ротвела. Насправді їх виявилось не так уже й багато—десь п’ять чи шість. Список у тебе на столі.
— Дякую. ГЬллі. — Локвуд узяв зі стола список, проглянув його, поклав назад і замислено подививсь у вікно.
Ми з Джорджем тим часом розповіли ГЬллі про всі подробиці нашого візиту. Вислухавши нас, вона спохмурніла.
—Ви добре зробили, що відмовили їй,—зауважила вона. — Тут і сумніву немає. Пропозиція, звичайно, приваблива, але для нас найголовніше незалежність. Ми ж — «Локвуд і К°»!
— Дивна, до речі, пропозіщія, — підхопила я. — Панна Фіттес так хвалила нас... і водночас запропонувала перейти до її компанії—так ніби ми на порозі краху, а вона робить нам велику ласку. І до того ж наша відмова помітно засмутила її...
— Це типова поведінка для «Фіттес», — зазвичай ГЬллі ставилась до таких речей спокійно, навіть насмішкувато, тож такою сердитою я ще ніколи її не бачила. — У «Ротвелі» ми частенько про це говорили. Пенелопа Фіттес завжди чинить так. ніби має беззастережне право коїти все, що заманеться. Бо вона, бачте, голова найстарішої в країні агенції. До речі, її славетна бабуся поводилась так само.
— А що ти знаєш про її матір? — мені пригадалась фотографія сумної жінки в кабінеті Пенелопи Фіттес. — Вона теж колись керувала агенцією?
—Дуже недовго,—відповіла Голлі. — Кажуть, що вона була не така. Помітно лагідніша. Та невдовзі вона померла, й компанія перейшла до Пенелопи. До речі, Локвуде, якого року це сталось? Ти напевно це знаєш...