— Я вже все вирішив. —сказав він. коли наш потяг поволі рушив південними передмістями Лондона. — Після тієї справи Гаїті. Коли ми перебували в домі, де жила ота огидна примарна тварюка, ви всі гасали як скажені — билися, репетували. клеїли дурнів, але принаймні щось робили! А я сидів собі з книжкою, як п'яте колесо в возі. Я вже не бачу привидів. не чую їх... Я надто старий для нашої справи. Перейшов з агентів у керівники! А хто такий керівник? Нездара, що посилає інших на певну смерть! Я знав, звичайно, про це й раніше, та коли сам опинився на цьому місці, то зрозумів: досить! Більше в агенції «Фіттес» я залишатись не можу! Пора шукати іншої роботи!
— Якої? — поцікавився Джордж. — Театральним критиком? Чи вантажником на вокзалі? В такому светрі можна стати ким завгодно.
— Єй інші дурні заняття, — стенув плечима Кіпс. — Наприклад, поїхати з вами до якоїсь глушини, як оце сьогодні. Локвуд учора сказав, що йому потрібен мій досвід, та користі з мене справді буде, як із ліхтарного стовпа. Хіба що, може, чай вам заварюватиму...
— Як на мене, ти молодець, — зауважила я, — Прийняти таке рішення — це значить не дурити самого себе.
Кіпс пирхнув:
— Тут тобі, звичайно, рівних немає. Тому, мабуть, ти й повернулась до «Локвуда і К°»...
— Просто так вийшло. До того ж я лише тимчасово...
Цієї миті потяг чомусь загримотів на рейках, а коли гуркіт ущух, Локвуд і Джордж уже сперечались, кому з них нести торбини з сіллю, а Голлі пропонувала всім печиво. Тож наша з Кіпсом розмова урвалась, я тихенько сіла біля вікна й заходилась дивитись на віддзеркалене власне обличчя, що пливло, наче привид, над сірими дахами передмістя.
І справді, як так вийшло, що я знову почала працювати з Локвудом? Невже Кіпс каже правду — і я все-таки дурю сама себе? Так, останніми днями в моїй душі щось перемінилось. Після втрати черепа, вбивства Гарольда Мейлера, смертельної гонитви Клеркенвелом мені вкрай потрібна була допомога — і Локвуд запропонував її мені. Щиро кажучи, більше тут не було на кого й сподіватись. Я прийшла до нього — і це було єдиним правильним рішенням. Та яким дивним чином одне тягне за собою інше! Спочатку мені видалось природним трохи пожити в будинку на Портленд-Роу; далі — погодитись на допомогу Локвуда в пошуках черепа; потім — вирушити разом з ним у небезпечну експедицію на ринок артефактів... А тепер мені так само природно їхати з ним до Олдбері-Касл? Можна, звичайно, знайти собі силу-силенну виправдань: я мушу ховатись від Вінкменів, розслідувати справу з Інститутом Ротвела. шукати пропалий череп, просто допомогти агенції «Локвуд і К°»... Усе це правда, та за всіма цими виправданнями стоїть одне— я просто рада бути знову разом зі своїми давніми друзями.
Такі думки снувались у моїй голові, поки наш потяг вибирався з Лондона, щоб далі помчати нас просто на село. О десятій годині ранку ми без усяких пригод уже дістались до потрібної станції.
Для тих, хто хоче краще уявити собі сцену, на якій розгортались подальші моторошні події, я х\южу сказати, що село Олдбері-Касл розташоване в мальовничій місцині на південний захід—десь миль за п’ятдесят—від Лондона. Стоїть воно на крейдяній височині, оточене з трьох боків пологими лісистими пагорбами, а з четвертого — кривулястою річкою, що ліниво несе свої води. Місцина ця досить глуха — туди можна потрапити, лише діставшись саутгемптонським потягом до дерев’яної платформи, яку тут гордовито звуть «станцією», і далі подолавши пішки розбитим путівцем три чверті милі на захід. Ні вокзалу, ні навіть поганенького будиночка на тій «станції» немає й духу — лише дірявий дерев’яний поміст, від якого й тягнеться біла крива дорога до села.
Якщо туч і був колись замок, про який згадують середньовічні хронічки, то він давно вже зник. Путівець, гцо вів від платформи, проходив кам'яним містком через річку, а далі розтинав широченну, зарослою високою травою луку, скраю якої видніли перші хати. На луці паслись вівці, а десь посередині росли три величезні старі каштани, в тіні яких стримів кам'яний хрест чотирнадцятого століття — колись такі хрести ставили на ринках.
За каштанами дорога роздвоювалась, від неї відгалужувалась стежка, що вела до ґанку готелю «Захід сонця», який наш клієнт Денні Скіннер звав своїм домом. Звідти було видно й інші прикметні будівлі Олдбері-Касл: кілька крамничок, Стрілку (ряд будинків з терасами) й церкву Святого Нестора, що височіла над усім селом. Перед церквою на низенькому горбку виднів стовп із старим іржавим захисним ліхтарем. Далі починалася дорога, що вела через сусідній гай до далеких полів та пагорбів.