Коли ми пройшли міст і попрямували до села, на схилах цих пагорбів вигравало сонце; зате трава на луці, якою ми простували, була темна, вогка і вкрита памороззю, схожою на павутиння. Травою, неначе велетенські пальці, простяг-лися тіні від дерев гаю, що ріс уздовж східного боку луки. В повітрі трохи віяло димом. Був чудовий весняний день.
— Надто вже гарненьке місце для привидів, — зауважила ГЬллі.
— Гарненьке, кажеш? — я показала на велике згарище біля дороги. — Поглянь-но туди! Селяни щось палили тут.
—Або когось, —додав Кіпс.
— Ой, пхе! — зморщила носика ГЬллі.
— Когось—це навряд, — заперечив Джордж. — Щось я не бачу тут жодної обгорілої кістки. Радше за все вони палили речі, які вважали Джерелами. Й палили їх поспіхом, навіть у паніці. Але все ж таки розпочнімо з самого початку. Скажімо, з отого хреста, про який згадував наш хлопчина Денні. І Цікаво подивитись на його різьбу — невже там і справді такі страхіття?
Ми рушили туди за ним по росяній траві, що шурхотіла й шелестіла в нас під ногами. Діставшись нарешті до дерев, ми скинули на землю важкі торбини з сіллю й залізом. Навіть такого прохолодного ранку ми аж упріли.
Постамент хреста був східчастий, і його ремонтували кілька разів — і до того ж не дуже вдало, за допомогою сучасної цегли. Сам хрест був старовинний, обвітрений і вкритий блідо-зеленими плямами лишайнику, що робили його схожим на малу якогось невідомого світу. Було помітно, що колись цілий хрест було оздоблено різьбою у вигляді переплетених виноградних лоз, між листками яких ховались напівстерті зображення.
Джордж, здається, достеменно знав, куди слід дивитись. Шматок лишайника в центрі хреста було відірвано, й під ним відкрилися сліди різьби. В її лівому нижньому куті видніли крихітні фігурки людей. Вони стояли лавою, наче скраклі, що от-от поваляться на землю. З правого боку проглядалась купа черепів та кісток. А посередині, займаючи майже увесь простір зображення, височіла велетенська безформна постать із товстелезними ногами та руками й приплюснутим. майже квадратним тілом. Голова майже стерлась. Хай там яка то була істота, їй, безперечно, належала тут головна роль.
— Ось вона, — сказав Локвуд. — Моторошна Тінь, що крадеться. Хлопчина розповів мені по телефону, що минулої ночі її знову тут бачили.
Джордж недовірливо пирхнув, обводячи своїм коротким пальцем різьбу на камені.
— Що ти скажеш про це, Джордже? — запитала я.
— Учора в архіві, — заговорив Джордж. поправляючи окуляри, — я знайшов згадку про цей хрест у старому гемп-ширському путівнику. Там сказано, що луг зображено Страшний Суд, коли настає кінець світу й мерці піднімаються зі своїх могил. Кістки й черепи з правого боку — це доля грішників, а ліворуч душі праведних линуть у небо.
— А цей кремезний чолов'яга посередині? — спитав Локвуд.
— Мабуть, ангел, який усім цим керує. Ось. погляньте, — Джордж показав пальцем на химерну постать. — Бачите ці сліди? Тут, напевно, були крила. — він хитнув головою. — Будь-що ніякий це не Збирач Душ. хай там що собі балакає Денні Скіннер. Якщо селом уночі щось і вештається, то не Збирач.
— Вигадник він, цей Денні... — зауважила я. — Ти диви! Про вовка помовка, а вовк і в хату.
З дверей готелю «Захід сонця» визирнула хлоп’яча фігурка й замахала руками.
— Ну. принаймні щодо битви він не брехав, — мовив Джордж. поки ми прямували до готелю. — Ще в дев’ятому столітті в тутешніх полях, на схід від нинішнього села, відбулася сутичка між саксами й вікінгами. Колись, іще до початку Проблеми, там вели розкопки, але знайшли небагато — кілька щитів, мечів та кістяків. Часом ще фермери вивертали плугами якісь кістки, й квит. Не битва, а так собі штовханина. .. Траплялись в історії й потужніші й до того ж не такі давні битви, та жодна з них чомусь не спричинила такого клопоту7...
— От ми й повинні з’ясувати, чому, — відповів Локвуд. — Тому насамперед утримаймось від спільного бажання якнайшвидше придушити нашого клієнта.
Готель «Захід сонця» виявився двоповерховою дерев’яною будівлею, наполовину схованою в плетиві плюща. Та ж половина, яку було видно, свідчила, що будинок давно потребує ремонту. Головний вхід до готелю — судячи з усього, до найстарішої частини будинку. — був з боку церкви; другі двері виходили в садок, за яким починалась лука. До стовпа біля головного входу було абияк прибито вивіску з намальованим на ній великим криваво-червоним сонцем на тлі невиразного темного краєвиду. Наш юний клієнт гойдався під цією вивіскою на воротях і далі вимахував руками. Його відстовбурчені вуха сяяли в сонячному промінні, мов два рожеві ліхтарі, а сам він шкірився, дивлячись на нас із захопленням та гнівом водночас.