Саме таким чином працюють усі агенції. Усі агенції Лондона, крім однієї.
Пан Тобі Фарнебі, призначений цього вечора моїм керівником від агенції «Ротвел», був типовим представником цього племені нероб. Чолов’яга середнього віку, якщо він і мав колись Талант, то втратив його принаймні років двадцять тому. Попри це все, він вважав себе просто-таки незамінною особою. Цієї ночі він влаштувався в мармуровому вестибюлі будинку — якнайближче до виходу, за потрійним бар’єром із залізних ланцюгів. Коли я, накульгуючи, вилізла на балкон третього поверху, він і далі там сидів — і з висоти скидався на здоровенну жабу з роздутим черевом. Ледве вмостившись на складаному брезентовому стільці, він розкошував за столиком, на якому височіли цілий стос бутербродів і, зрозуміло, велика баклага.
За його спиною стояв інший чоловік — худий, хирлявий, з пластиковою текою під пахвою. Прізвище його було Джон-сон, і раніше я його ніколи не бачила. Він мав невиразне обличчя й нічим не прикметне каштанове волосся. Він теж працював в агенції «Ротвел» і був, як я розумію, керівником нашого керівника. Так заведено в усіх компаніях — над кожним начальником є вищий начальник.
Саме зараз пан Фарнебі розпікав інших членів моєї нинішньої команди — які, судячи з усього, вирушили до нього з рапортом відразу після того, як я зникла в стіні. Тіна з Дей-вом стояли потупившись; Тед, на відміну від них, удавав глибоку зосередженість, від чого його лице стало ще дурнішим, ніж зазвичай.
— Ви правильно вчинили, — повчав Фарнебі, — коли вирішили повернутись сюди, і зробили це якнайшвидше. Якщо панна Карлайл мертва — радше за все, так і є, — то це лише її власна провина. Тримайтеся разом і прикривайте одне одного! Пам’ятайте: Емма Марчмент отруїла свого пасинка й намагалася вбити чоловіка! Якщо вона була така жорстока і мстива в житті, то її невгамовний дух спроможний на ще гірші злочини...
— Гадаю, нам варто поспішати, сер, — зауважив Дейв Ісон. — Люсі зникла вже давно, й ми повинні...
— Повинні завжди додержуватись правил, Ісоне. Заради вашої ж безпеки. Ставлю вам два мінуси за те, що перебиваєте керівника! — пан Фарнебі стулив свої пухкі долоні й ляснув пальцями. Потім трохи поміркував і потягся рукою по бутерброд. — Це дівчисько вирішило діяти на власний розсуд замість того, щоб з’явитись до мене з рапортом. Вічна проблема з цими вільнонайманими... Школа в них усіх препогана. Авжеж, Джонсоне?
— Авжеж, препогана, — погодився Джонсон.
—Агов, пане Фарнебі! — гукнула я з балкона. Скажу щиро, мене дуже потішило, як вони всі разом підскочили з переляку.
Фарнебі впустив бутерброд собі на коліна, глянув на мене своїми очицями й відповів:
— О, панна Карлайл вирішила приєднатись до нас! Це добре, бо я чув про вашу відчайдушність. У нас, у «Ротвелі», ми працюємо єдиною командою. Тож будьте ласкаві виконувати наші правила!
Я стояла, тарабанячи пальцями по перилах. Чорняве волосся пана Фарнебі масно виблискувало в ліхтарному світлі, а кругла тінь від його черева скидалась на малюнок місячного затемнення. Біля його ніг громадились торбини з сіллю й залізом — офіційно вважалось, ніби він охороняє наші запаси. Насправді ж радше вони охороняли його.
— Я сама виступаю за працю в команді, — відповіла я. — Тільки її треба організувати як слід. Часом польовим агентам не завадить приймати рішення самостійно, щоб краще використовувати свої Таланти.
Фарнебі набундючив губи:
— Я найняв вас, панно Карлайл, заради вашого чудового Слуху, а не задля того, щоб ви тут кепкували з мене. А тепер прошу вас зробити те, чого я вимагав ще годину тому, й докладно відрапортувати мені про всі ваші дії...
— От уже недоумок! — долинув голос із мого рюкзака.
— Згодна з тобою, — пошепки відповіла я.
— Знаєш, що я хочу тобі запропонувати?
— Знаю. І відповідаю: ні. Я не збираюсь убивати його.
Шкода. Ото повеселилися б! Он біля тебе стоїть горщик із квіткою можна скинути його на маківку цьому йолопові...
— Цить!
Фарнебі поглянув на мене:
— Що ви сказали, панно Карлайл?
— Я сказала, що знайшла Джерело, — кивнула я. — Зараз принесу його вам. Тільки залиште мені, будь ласка, хоч один бутерброд.
Я поволі зійшла сходами до вестибюля, несучи під пахвою обернене срібною сіткою Джерело й не звертаючи уваги на моїх колег, що з подивом вирячились на мене. Підійшовши до Фарнебі, я гучно вдарила своєю ношею об столик, що стояв перед ним.
— Це Джерело? — злякано відсахнувся керівник. — Що це таке?