—Так, хоч я й не розумію, чому. Він такий бридкий... і так ненавидить мене...
— Тебе він справді не любить, — буркнула я.
— Коли я проходжу повз нього, він корчить такі гримаси...
— Це ще дурниця. Кілька разів він під’юджував мене вбити тебе. Ні, не бійся, я на це не піддалась. Навіть на пропозицію повісити тебе в шафі на вішаку.
— На вішаку?—стривожено озираючись, перепитала Голлі.
— Еге ж. Цікавий, до речі, спосіб. Дивно, звідки череп про нього дізнався... ГЬразд уже, забудьмо. Яке тобі ліжко до вподоби?
— Оте, що біля дверей.
Ми швидко порозкладали свої речі й знову вирушили вниз, до викладеного кам’яними плитами передпокою з величезними старовинними дверима. Двері вели до темної низької зали, сповненої сумовитого, солодкавого запаху пива. Тут за прилавком стояв широкоплечий сивий чоловік із хворобливо блідим обличчям, що саме витирав помиті кухлі. Його відстовбурчені вуха підказали мені, що це батько Денні
Скіннера. власник нашого готелю. У куточку біля каміна сидів якийсь дідуган з шалено виряченими очима: інших відвідувачів, крім наших колег, у пивничці не було. Локвуд і Денні саме замовляли собі лимонад, а коло них стояли Джордж із Кіпсом. похмурі й трохи набурмосені.
Я сіла на стілець біля Локвуда:
— Розкладне ліжко, здається, дісталось тобі.
Він кинув:
— Це право керівника.
— Я на таке не підписувався, — заперечив Кіпс. — Краще вже мати справу з наймоторошнішими привидами, ніж прокидатись в одному7 ліжку з Кабінсом.
—Нічого, коли смеркне, візьмемось і до привидів, — замріяно промовив Джордж. — До того, що живе тут, у готелі. Знищимо його, й тоді хтось із нас — або Кіпс, або я — зможе спати в коморі. А решта ГЬстей поки що зачекають.
Пан Скіннер. власник готелю, кивнув у бік дверей:
— Якщо вас цікавить наш привид, то він звичайно з’являється там. у передпокої. Кажуть, ніби то Осяйний Хлопчина. Приходить ночами й гатить у двері.
— Брехня це все! — долинув з кутка дикий рев. Дідуган біля каміна буравив нас лютими очима. — Просто вітер торсає дерева, й вони стукають гіллям у вікно! Жерти на ніч не треба, а то напхаються шинкою й сиром, а тоді їм і верзеться бозна-що! — він відсьорбнув пива.
— Це мій дідусь, — прошепотів Денні. — Поки не здурів, служив вікарієм у тутешній церкві Святого Нестора. Надто вже старий, тому ніколи не бачив привидів, а отже, й не вірить у них. І в мисливців за привидами — теж. Якщо він вас зачіпатиме, просто не звертайте на нього уваги.
— Нічого, стерпимо. Ти навчив нас бути терплячими... — Локвуд визирнув до тихого й темного передпокою. — А цієї ночі дамо раду вашому Гостеві. Чи є тут, у «Заході сонця», ще клієнти, крім нас?
— Ні, ви єдині... — господар сумно хитнув головою. — Який там «Захід сонця»! Зараз ця назва нам аж ніяк не пасує.
Не знаю вже, чи є десь у світі місце, темніше за Олдбері-Касл... Ходімо, будь ласка, на хвилинку зі мною.
Нін перекинув через плече рушник, яким щойно витирав посуд, вийшов з-за прилавка й пошкутильгав до виходу, не беручи до уваги старого, що вимагав налити ще кухоль пива. Сонце сяяло над буковим лісом, небо було ясно-блакитне й холодне. Далеко в лузі грались у квача двоє дітлахів.
— Колись тут було нівроку людно, — сказав пан Скіннер. коли ми всі зібралися за його спиною. — Гарно й затишно. Прогулянки, музика, танці й таке інше... А тепер це все скінчилось. Тільки й збираємось тут, щоб спалити одяг нових небіжчиків. Привидів тут, в Олдбері-Касл, тепер більше, ніж людей, і щодня прибувають нові. — Показавши рукою вдалину, він провадив: — Отам, під каштанами, тиняється безголова леді. Бачите місце, де затінок найгустіший? Подейкують, що то її могила. А на тому голому майданчику колись стояла шибениця. Її зруйнували багато років тому, проте діти кажуть, що й тут з’являється Гість — привид повішеного пекаря, який торгував пирогами з гнилим м’ясом.
— Сувора кара, — зауважив Джордж. — Хоч я цілком розумію вас... А ще хтось є?
— Ще є привид у церкві. Хлопець, який поліз колись на шпиль ставити громовідвід і зірвався. А тепер погляньте туди. Там, на Стрілці, половина будинків уже багато років покинуті. Сто років тому тут лютувала пошесть — грип — і залишила по собі чималенько невпокоєних душ. А ще отой ставок із качками — там двадцять років тому втопилась учителька. Я сам її пам’ятаю — панна Бейте, така сумна, тиха жінка була. Мухи не скривдить. От одного весняного ранку її й знайшли в ставку. Волосся довге, розпатлане, наче водорості...
— Ой божечки! Невже і в її привида довге волосся? — озвався Джордж. —Довге, чорне, гладеньке? Ненавиджу патлатих привидів. А ще — татуйованих.
— Джордже!