— Що?
— Цить!
— TVr вони десятками водяться, — провадив пан Скін-нер. — Ми живемо на межі світів, і ця межа щороку тоншає. Проте це зрозуміло, якщо згадати історію тутешніх місць.
— Ви маєте на увазі бойовище? — запитав Локвуд. — А де була ця битва, ви знаєте достеменно?
— Звісно. Треба пройти вздовж Поттерс-Лейн за церкву, а далі через ліс і поміж пагорбами. Коли я був ще хлопчиною, фермери частенько викопували там з землі кістки. А часом і мечі, і ще всіляке залізяччя знаходили. Тільки пам’ятайте: зараз це все прибрала до рук компанія «Ротвел». Наші селяни кілька разів ходили туди подивитись. Якщо прийти вдосвіта. то серед поля можна побачити духи воїнів. Мляві вони якісь, стоять і не ворушаться. Не те, що нинішні ГЬсті. Там вам робити нема чого, працюйте тут, у селі. Якщо зголоднієте. приходьте обідати. Сьогодні в нас тушковані тельбухи з ріпою.
— Е-е... чудово. А що іще?
— Тільки тельбухи.
— Гаразд. — усміхнувся Локвуд, а коли господар пошкандибав додому, він перевів погляд на нас. — ГЬдаю, що ми всі за піка клені якомога швидше очистити це село від Гостей. Згодні? — він усміхнувся ще ширше. —Ну, а тепер — заради Кіпсового й Джорджевого спокою — берімось відразу до при-вида, що з’являється в готелі «Захід сонця». Якнайзручніше місце для початку нашої роботи.
По обіді, призволившись бутербродами із засохлим сиром, обрізками шинки та лимонадом, ми хутко взялися до роботи. Вдвох із ГЬллі ми побалакали з жителями нашого готелю і з’ясували в Денні Скіннера та його батька дещо корисне. Крім прояву біля старих дверей, вони згадали ще про холодну пляму в передпокої, який не прогрівався навіть тоді, коли було увімкнено батареї. Пан Скіннер пригадав, що якось увечері сів там у крісло й невдовзі його легенько занудило. А Денні щодоби, близько півночі, чув зі свого ліжка гучний стукіт у двері.
У старого пана превелебного ми не допитались нічогісінько. Як і попереджував його онук, колишній вікарій анітрохи не вірив у привидів. Холодна пляма — від протягу; таємничий стукіт — від дощу; ми самі — шахраї, які хочуть замилити очі своїм клієнтам. Проте, попри всю свою зневагу до нас, він дуже зацікавився нашою роботою й цілісінький день приставав до нас, як шевська смола.
Оглядаючи будинок, ми знайшли підтвердження словам господаря. Навіть серед білого дня тут можна було відшукати сліди привидів — холод і повзучий страх, що спостерігались у передпокої й сусідній з ним кухні. Підлогу в обох приміщеннях було вкрито старовинними плитами. Решта кімнат першого поверху видавалися безпечними.
Великі вхідні двері аж почорніли по довгих літах. Ми відімкнули їх і уважно оглянули з обох боків. Із зовнішнього боку ми помітили подряпини, проте вони могли з’явитись там від чого завгодно. Від запорошеного ґанку відходила доріжка, що вела до залізної огорожі, яка перекривала вхід на церковне подвір'я.
День поволі минув. Настав час скуштувати обіцяних тельбухів. Ми посідали в пивничці за столик біля склепінчастого вікна, за яким потроху темніла трава в лузі, а гай, що оточував село, вже зовсім почорнів: тільки на старому хресті ще виблискували останні промені сонця. Надворі було похмуро й моторошно. Те саме враження, до речі, справляла й вечеря.
— Двох ГЬстей я вже бачу, — зауважив Локвуд. — Отам, біля дальнього краю луки. Дві бліді постаті пливуть у повітрі над дорогою.
Ніхто з нас їх не бачив, однак Локвудові ми повірили. З-поміж усіх нас Зір у нього був найгостріший. А в Кіпса, наприклад. Зір давно вже притупився.
— Так. тепер з мене мало користі, — зітхнув він, соваючи ложкою по тарілці тельбухи з ріпою, ніби від цього вони чарівним чином могли зробитись їстівними. — Навіть не знаю, чим я вам стану в пригоді цього вечора. Хіба що припнути мене до дверей — як принаду для Гостя?
— А це. до речі, непогана думка, — погодився Локвуд. — Треба якось буде спробувати. Але цього разу Джордж придумав для тебе дещо цікавіше. Правда, Джордже?
— Умгу, — кивнув Джордж. — Ану, поміряй.
Він пошукав у рюкзаку, що висів тут-таки на бильці стільця, дістав з нього пару окулярів у важкій оправі, з товстими кристалічними лінзами, й простяг їх Кіпсові. Той обережно покрутив їх у своїх блідих, вузьких долонях, а потім запитав:
— Що це за штучка?
—Штучка дуже рідкісна й коштовна,—пояснив Джордж. — Правду кажучи, я її викрав. Ці окуляри зроблено в Товаристві Орфея, а їхнім власником був Джон Вільям Ферфекс, колишній власник компанії «Залізо Ферфекса». Лінзи зроблено з цілих кристалів. Не знаю, навіщо, хоч певні здогади щодо цього в мене є. Спробуй-но надягти їх.
Кіпс завагався:
— А сам ти надягав їх? І що бачив?