— І Іічого. Та вони й не для мене. Радше для таких старих кротів, як ти. Спробуй, спробуй.
Кіпс нарешті з бурчанням надяг окуляри. Товста оправа сховала половину його обличчя, від чого воно стало помітно приємнішим.
— А Пенелопа Фіттес знає, що ти взяв їх?
— Ні. Нема чого їй про це знати. Годі вже хлипати, краще поглянь у вікно.
Кіпс так і зробив. І відразу завмер, вчепившись пальцями в оправу:
— Я бачу... три темні постаті скраю луки...
— А тепер зніми окуляри. Бачиш ці постаті?
Знявши окуляри, Кіпс визирнув у вікно:
— Ні... їх немає...
Джордж кивнув:
— Чудово. Неозброєним оком ти більше не бачиш привидів. А ці кристали допомагають твоїм очам це робити і. можливо, якось по-особливому фокусують світло. Я, дурень, довго не міг зрозуміти, навіщо потрібні ці окуляри. А потім пригадав, що в Товаристві Орфея чимало старих шкарбанів, які шукають змоги повоювати з Гостями. Для них і винаходять такі штучки, як ці окуляри. Вони й тобі допоможуть, Кіпсе, — Джордж махнув рукою й додав: — Ні, все гаразд, не треба мені дякувати. Принаймні словами. От грошима — це вже інша річ.
Невідомо, що так подіяло на Кіпса — чи гра світла, чи вечеря, — та мені здалося, що його очі наповнилися сльозами.
— Я... я не знаю, що сказати... — почав він. — Це просто диво... — він несподівано замовк і насупився. — Але ж... якщо хтось винайшов такі окуляри, то чому їх немає в кожної дорослої людини?
Мені, до речі, теж хотілось це знати.
— Отой чолов’яга з «Орфея» натякав, що це лише прототип, — відповів Джордж. — Може, ці окуляри шкідливі для очей, а може, дозволяють бачити не всіх привидів. Цього ми не знаємо. Я просто сподівався, що ти перевіриш ці окуляри. Кіпсе. До речі, в нас для тебе є й зайва рапіра.
— Навіть якщо так. — підхопила ГЬллі, коли Кіпс акуратно поклав окуляри біля своєї тарілки, — хіба це добре, що ніхто не знає про появу такого винаходу? Уявіть, скільки людей мріють про такі окуляри!
Локвуд хитнув головою:
— Є ще сила-силенна речей, пов’язаних із «Товариством Орфея». яких ми досі не розуміємо. До них ми ще візьмемось, та зараз, на цю ніч, у нас інші завдання, — він махнув у бік темного передпокою. — І найголовніше — довідатись, хто ж це стукає ночами в ті двері.
Повечерявши й порозганявши Скіннерів заради їхньої ж безпеки по їхніх кімнатах, ми зібрали наше знаряддя й вирушили до передпокою. Вже зовсім смеркло, наближалась ніч. Ми зробили всі потрібні приготування.
Коли повернуло на північ, у кімнаті стало ще тяжче й тривожніше. Локвуд засвітив газові ліхтарі. Ми сиділи й спостерігали, як виблискують і танцюють язички їхнього зеленкуватого полум’я, граючи на давніх стінах, обклеєних смугастими шпалерами.
— Трохи моторошно тут, — зізнався Кіпс. — Та все одно краще, ніж спати в одному ліжку з Кабінсом. — Він уже надяг окуляри й пильно приглядався до всіх закутків. — Думаю, ми готові.
— Як завжди, — Локвуд позирнув угору, на стелю, звідки було чути човгання ніг. — Аби лише цей старий бовдур скоріше ліг спати.
Старий бовдур — тобто превелебний пан Скіннер, дідусь Денні, — поводився зовсім не так, як личить дорослим у будинку з привидами. Кілька разів за вечір він підходив до нас, питав про якісь дурниці і йшов собі. Тільки коли повернуло
на дванадцяту, він нарешті подався до своєї спальні, проте досі ще не ліг.
— Він не вірить нам, — пояснив Локвуд. — Так само як і власному онукові. Хоче все побачити на власні очі. Щось замало віри в цього колишнього священника... ГЬразд, що там з температурою? Там, де я стою, шістнадцять градусів.
— У мене сімнадцять, — обізвався зі сходів Джордж.
— А в мене дванадцять, — відгукнулась Голлі, що стояла біля каміна. У Кіпса, перед кухонними дверима, теж було дванадцять.
— А в мене шість. І нижчає далі, — відповіла я з крісла часів королеви Анни, що стояло зліва від широких вхідних дверей. Стара лампа з дешевим абажуром кидала непевне світло на кам’яні плити під логи. —Тут, мабуть, головна точка прояву... Ого! Бачили? — світло моргнуло. — Перебої з електрикою — певна ознака ГЬстя!
—Вимкни світло, — наказав Локвуд. — Усі ставаймо до залізного кола.
Велике коло з товстих залізних ланцюгів ми заздалегідь виклали в центрі передпокою. Коло було міцне, надійне, розраховане на сильного й небезпечного ГЬстя. Всередині кола вже лежало наше знаряддя. Локвуд трохи пригасив газовий ліхтар, те саме зробили Джордж, ІЬллі, Кіпс і я. Тепер лише слабкий промінь від якоїсь лампи нагорі освітлював підніжжя сходів. Усе інше в кімнаті занурилось у пітьму.
— Щось ніби рипить, — зауважила я.
—Це старий Скіннер нагорі ніяк не засне. Коли він нарешті ляже спати?!