Осяйний Хлопчина тихенько поплив передпокоєм, утупившись своїми величезними очима в підлогу. Зненацька він повернув до нас, підвів голову, підняв свої тоненькі рученята. ніби захищаючись, і зник. У передпокої стало темно, й ми стояли, безпорадно моргаючи. Та мені здалося, що перш ніж потойбічне світло згасло, та сама темна пляма зрушила з місця й кинулась навздогін за хлопчиною.
— Думаєш, це все? — пошепки запитала в мене ГЬллі.
Я хитнула головою, хоч це й не мало жодного сенсу в пітьмі.
— Ні. Не поспішай...
Атмосфера в кімнаті нітрохи не змінилась. Це означало, що привид нікуди не подівся. А вже наступної миті Осяйний Хлопчина з’явився знову, визираючи з крісла часів королеви Анни — так само як минулого разу.
— Починається повторення, — зауважив Локвуд, позіхаючи. —Тепер це триватиме цілу ніч. У когось є жуйка?
— У Люсі, — відповів Джордж. — Остання. Решту я зжував. Пробач, Люсі.
Я нічого не відповіла. Я намагалася встановити зв’язок із хлопчиною. Усе було марно. Щоб зробити це, я мала відвернути увагу від усіх зайвих звуків і проникнути в глибини минулого, долаючи перешкоди, викликані залізним ланцюгом. Як і завжди, цей ланцюг стояв мені впоперек дороги, тільки додаючи проблем.
Аж тут тишу порушив голос — старечий, не дуже гучний, проте страшенно роздратований:
— Що там унизу коїться? Чому так темно?
Ми разом обернулись. На горішньому майданчику сходів бовваніла худорлява постать старого превелебного пана Скіннера, що тягся рукою до вимикача.
— Сер! — вигукнув Локвуд. — Назад, будь ласка, назад! Не йдіть до передпокою!
— Чому так темно? Що ви там робите?
— Ти диви! — не втримався Джордж. — Він переступив через ланцюг!
Я озирнулась на Осяйного Хлопчину, що несподівано змінився. Куди й подівся його нещасний, самотній вигляд! Він зацікавлено придивлявся до того, що діялось на сходах. Його очі скидались тепер на бездонні колодязі. Він полинув через кімнату...
Й цієї миті нас засліпило яскраве електричне світло.
— Агов! Вимкніть! Негайно вимкніть світло!
— Нам не видно...
— Що це за ігри у вас? — не вгавав старий. — Там нікого немає!..
— Ви хочете сказати, що це ви нікого не бачите! — Локвуд із прокльоном перескочив через ланцюг і помчав до сходів. Я теж виступила з кола і, досі ще моргаючи, навмання жбурнула соляну бомбу в центр передпокою. ГЬллі з Джорджем зробили те саме: потрійний спалах завершився густим снігопадом розпечених зелених іскор.
Локвуд був уже біля стіни. Ось він клацнув вимикачем, і темрява повернулась.
Осяйний Хлопчина тим часом уже тяг свої пальці до шиї старого.
Локвуд звалив Скіннера на підлогу, захищаючи його своїм тілом, і водночас махнув рапірою. Привид відсахнувся, а тоді спробував знову пробитись уперед, обігнувши клинок. Локвуд потяг старого назад, і вони врізалися спинами в низенький столик, на яком}7 стояла велика модель вітрильника, склеєна з сірників. Вітрильник з’їхав до краю столика й завис там у непевній рівновазі.
Локвудів клинок так хутко розтинав повітря, влучаючи в тоненькі рученята примари, що його майже не було видно. Надбігли ми з Джорджем і теж долучились до сутички, роблячи із своїх клинків залізну завісу над столом. Невдовзі ми загнали Осяйного Хлопчину у вузький закуток між нашими рапірами, що обертались у повітрі.
Прибіг і Кіпс у своїх окулярах, із соляною бомбою в руці. Він спритно влучив нею в стелю, й на привида полинув розпечений дощ, якого вкупі з нашою залізною завісою виявилось досить, щоб привид затремтів і розвалився на нерухомі туманні смуги.
Довершила цей бій модель вітрильника. Впавши на підлог}7. вона розлетілась на мільйон шматків.
Рештки привида скрутились у вогняну хмаринку, яка полетіла передпокоєм і зникла під кам’яною плитою біля входу до кухні.
В кімнаті знову запанувала темрява.
— Просто диво... — пролунав у темряві Кіпсів голос. — Про таке я мріяв уже багато років!
— Гаразд, — весело сказав Локвуд, знову клацаючи вимикачем. —Тепер і світло можна увімкнути.
Коли світло спалахнуло, нам відкрилося сумне видовище. Старий Скіннер — з виряченими очима, спантеличений, побитий, — лежав спиною на уламках декоративного столика в піжамі, увесь засипаний рештками моделі вітрильника, склеєної з сірників (як з’ясувалося згодом) ще любим дідусем вельмишановного колишнього вікарія.
Видовище було б ще сумнішим, якби ми могли розібрати, що він без упину бурмоче собі під ніс.
— ГЬді вже стогнати, — зіпнула я. — Мало вам, що живі залишились?
— Модель пропала? Дурниці, — підхопив Джордж. — Зате у вас тепер є чудова тривимірна головоломка. Вчіться бачити в усьому тільки хороше!