Навряд чи варто говорити, що його поради старий не послухав.
Остаточно цю справу ми розплутали наступного ранку. Замкнувши старого превелебного пана Скіннера в його кімнаті. Кіпс із Локвудом озброїлись ломиками й підняли кам’яну плиту біля кухонних дверей. Пошукавши під нею з ггів години, вони натрапили на купку дитячих кісточок та ветхого лахміття. Джордж датував їх приблизно вісімнадцятим століттям. На його думку, трапилось це все так: хлопчик-жебрак прийшов сюди, постукав у двері, йому відчинили. а потім тогочасний власник готелю пограбував цього хлопчину, вбив і заховав тіло під кам’яною підлогою. Мені, щоправда, звичайний хлопчина-прохач аж ніяк не видавався привабливою жертвою для грабіжника, хіба що він був дуже успішний, багатий прохач. Та все одно зараз уже нічого не довідаєшся.
Отже, ми очистили готель «Захід сонця» від привида, не провівши в Олдбері-Касл навіть доби. Це дуже поліпшило нам настрій, як, до речі, й Денні Скіннерові, якого ми ледве відтягли від купки викопаних кісток. Після сніданку він сказав, що сам покаже нам село, зокрема ті місця, де насамперед варто пошукати слідів потойбічних Гостей.
Першим таким місцем виявилась сусідня церква — ветха покинута споруда з пісковику й цегли, з невисокою дзвіницею й дахом, укритим брезентом. Так само старе й покинуте було кладовище при церкві, обнесене подекуди залишками муру, а подекуди — рештками живоплоту. Надгробки на ньому були зроблені з такого ж каменю, що й хрест серед луки, й на них так само давно вже стерлись і вивітрились написи. Деякі надгробки похилились так, що ладні були от-от упасти — два чи три вже впали, — та загалом поросле травою кладовище здавалось цілком спокійним, тихим місцем.
— Отут і ходить Тінь, що крадеться, — розповідав нам Денні. — Мала ГЬтті Флайндерс бачила, як Тінь іде кладовищем і на її поклик із могил піднімаються мерці. Гадаю, що це місце повинне бути першим у вашому списку, пане Лок-вуде. — Де й поділась його недовіра після нашої успішної розправи з Осяйним Хлопчиною; тепер цей клаповухий парубчак був нашим вірним прихильником, уболівальником і гордовито ступав поруч із нами. — Я певен, що з Тінню ви так само впораєтесь. Це ж дурниця!
— А сам ти бачив тут цю Тінь? — запитав Локвуд, роздивляючись на кам’яну дзвіницю, над якою серед блідого неба кружляли гайворони.
— Тут? Ні. Я бачив її в східному гайку, на Стрілецькому пагорбі. Бачите оцей путівець? Пройдіть ним десь із милю — й потрапите туди. До цього пагорба Тінь і вела мерців — мабуть, із нашого церковного кладовища. Всі бліді такі, розмиті, заплутані в плащі Тіні. Та ви й самі все побачите. — додав він, почувши, як зневажливо пирхнув Джордж. — Ви з нею впораєтесь, от побачите.
— Цікаво було б поговорити з Гетті Флайндерс, — зауважив Локвуд.
— Ні, не вийде. Вона потрапила в примарну пастку. Прямісінько біля власних дверей. Вийшла надвір у своїй святковій синій сукенці — і все, бідолашка, готова. Та мої слова тут будь-хто з хлопців підтвердить. Ходімо?
Поки ми йшли путівцем, тишу в Олдбері-Касл обірвав рев моторів. Чотири автомобілі — три легкові й одна невеличка вантажівка з брезентовим тентом — вилетіли з гаю, з боку залізничної станції. Перш ніж переїхати міст, вони пригальмували, потім відігнали гудками кількох гусей, що скупчи-лись на дорозі, й помчали лукою, знову піддавши швидкості. Легкові автомобілі були чорні, а на тенті вантажівки виднів лев — емблема агенції «Ротвел». Біля самісінького готелю «Захід сонця» кортеж повернув і рушив повз церкву в бік лісу на сході. З автомобілів на нас непривітно поглянули якісь похмурі чолов'яги. Потім рев ущух, і над дорогою залишилась тільки хмара пилу.
— Знову це ротвелівське збіговисько! — Денні Скіннер сердито плюнув на узбіччя. — До свого інституту помчали... А нам — дулю! Цей «Ротвел» — неправильна агенція. Не така, як «Локвуд і К°». Нічого до ладу зробити не можуть...
— Твоя правда... — обізвався Локвуд, не зводячи очей з лісу. — Денні, я прошу тебе залишитися з ГЬллі, Джорджем і Квілом. Покажеш їм тут усе, що хочеш. А ми з Люсі швиденько збігаємо на Стрілецький пагорб, де ти бачив Тінь. Я хочу сам поглянути, що там і як. Ми скоро повернемось.
Денні повів решту нашої команди далі, а ми з Локвудом дивились їм услід.
— Тебе ж насправді цікавить не Стрілецький пагорб? — запитала я.
— Що мені той пагорб? Дерева та й годі. Ні, мене більше цікавить те, що за пагорбом. Оте саме стародавнє бойовище. Ходімо.
Ми повернулись до церкви й пітпли дорогою, що вела нас із села до лісу. Невдовзі ми дістались до ветхого дерев’яного мосту7, перекинутого через невеличкий струмок. Від цього мосту, як пояснив нам Денні Скіннер, було недалеко пройти між дубами й буками нагору, до того самого Стрілецького пагорба. Ліс, до якого ми зайшли, ще й досі залишався зимовим, сіро-брунатним, проте й тут відчувався початок весни — з землі пробивались яскраво-зелені стеблини, а на деревах показувався перший, ледь помітний зеленавий серпанок.