Було надзвичайно приємно й легко отак іти лісом разом з Локвудом, радіючи теплому весняному ранку. Повітря було чисте й свіже, птахи виспівували на всі лади. Локвуд мовчав. Він глибоко про щось замислився, і я знала, що це віщує нові пригоди. А я раділа вже з того, що ми йдемо разом, пліч-о-пліч.
За кілька хвилин ми дійшли до того місця, де від дороги ліворуч, у бік відкритої копальні, відходила вузька колія. На узбіччі було насипано акуратний пагорбок із каміння, на якому височів дерев’яний хрест. Під хрестом лежав букет зів’ялих квітів, а на ньому самому видніла поблякла від дощів фотографія чоловіка.
— Хтось, мабуть, потрапив у примарну пастку, — зауважила я. — Або випадково впав у копальню.
— Радше все-таки примарна пастка, — похмуро обізвався Локвуд, розглядаючи копальню. — Тут помирають здебільшого від цього.
Ми мовчки попрямували далі й десь за пів милі побачили яскраво осяяне сонцем поле. Локвуд сповільнив ходу.
— А тут, — порадив він, — звернімо краще до дерев. Там буде безпечніше.
Звернувши з дороги і вирушивши поміж деревами схилом угору, ми невдовзі дістались до вершини Стрілецького пагорба, звідки було чудово видно всю околицю. Намагаючись не виходити з затінку, ми підкрались до самісінького краю, лягли у високу траву й заходились оглядати дослідницький центр Інституту Ротвела.
Він містився трохи віддалік, посередині рівного занедбаного поля, оточеного низькими лісистими пагорбами. Чудове місце для битви, що відбулася багато століть тому: легко було уявити два війська, що зіткнулись на цій створеній самою природою арені. Цікаве, напевно, було видовище, принаймні цікавіше за те, що нині постало перед нашими очима.
Правду кажучи, дослідницький центр Інституту Ротвела уявлявся мені чимось середнім між крематорієм у Клеркен-велі й скляним кубом контори їхньої агенції на Ріджент-стріт. Або принаймні величезним скупченням яскравих чистеньких корпусів, довкола яких снують десятки агентів. Проте нічого такого я не побачила. Внизу, під пагорбом, дорога повертала, вела через занедбані пшеничні поля і уривалась поблизу кількох розкиданих по голій місцині металевих ангарів. Звідси, з вершини, ці ангари скидались на невеличке стадо корів, що лягли перепочити. Ці ангари. з півкруглими покрівлями й нечисленними вікнами, мали тільки дві прикметні риси: вони були вкрай дешеві і вкрай легкі для встановлення. Майданчик довкола ангарів було вирівняно й засипано рінню. З землі стриміли два високі стовпи з прожекторами для нічного освітлення; від прожекторів аж до землі абияк теліпались ветхі дроти. Майданчик зусібіч оточувала огорожа з металевої сітки. За єдиними помітними ворітьми стояли ті самі чотири автомобілі, які нещодавно промчали повз нас. Натомість жодної живої душі видно не було.
— Якийсь непоказний цей дослідницький центр, — зауважила я.
— Справді? — тихо обізвався Локвуд, проте я вловила радісне збудження в його голосі. — Еге ж, непоказний. Зате робота тут триває серйозна. Великі тимчасові ангари за огорожею, прямісінько серед давнього бойовища. Я думаю...
— Думаєш, що це і є «місце крові»?
— Напевно. Я ладен закластись, що ота стародавня різанина є початковою точкою того, чим вони тут займаються. А от чим саме вони займаються, серед білого дня не з’ясуєш. Ця огорожа, здається, в них не дуже міцна. Завітати сюди серед ночі з обценьками — і все буде готово... — Локвуд поглянув на мене. — Спробуймо?
— Звісно, спробуймо. Там може бути череп.
— Я знав, Люсі, що ти погодишся, — він усміхнувся ще ширше. —Точнісінько як раніше...
Лежати в траві було так тепло й затишно — навіть сонце припікало менше, ніж я сподівалась... Та хоч як не хотілось мені звідси йти, пора було повертатися до села — подивитись, як там ведеться нашим колегам.
Ми знайшли їх у пивничці при готелі, де вони приголомшено сиділи в куточку за столиком. їхня прогулянка селом закінчилася тим, що половина мешканців Олдбері-Касл вибралась із своїх домівок і просто-таки закидала їх своїми відчайдушними скаргами. ІЬллі, мушу сказати, вчинила тут якнайкраще — запросила всіх селян до готелю, щоб вони спокійно розповіли там про все. Селяни приходили й свідчили, Кіпс занотовував найважливіші подробиці їхніх розповідей, а Джордж позначав кожен прояв чіткою червоною крапкою на малі. Останній відвідувач тільки-но пішов, залишивши Кіпса з цілим стосом нотаток, а Джорджева мала скидалася тепер на обличчя дитини, що захворіла на віспу. Три червоні крапки було обведено чорними колами.