—Пане Локвуд,—нарешті запитав він,—що ви тут робите?
— П’ю чай і працюю з малою. А що таке?
— Ні, я мав на увазі: що ви робите в Олдбері-Касл?
Локвуд усміхнувся:
— Можливо, ви не чули про це, сер... адже у вас стільки важливих справ... у цьому селі спостерігається небезпечне скупчення привидів. Ми приїхали, щоб покінчити з ним.
— А чому саме ви? Зазвичай ви працюєте в Лондоні.
—Нас запросили жителі цього села. їм украй потрібна допомога.
Як і багато самозакоханих людей, пан Ротвел був скупий на усмішки, тож упродовж усієї нашої розмови його обличчя залишалось майже нерухомим.
— Вам. напевно, відомо. — сказав він, — що Олдбері-Касл стоїть поблизу одного з відділів мого інституту. Просто-таки в нас на порозі. Ми вважаємо це село за частину своєї території.
Локвуд. одначе, лише всміхався й мовчав.
— Агенції мають поважати недоторканність чужої території. — провадив Ротвел. — Це загальне правило ввічливості. І воно означає, що агенції не можуть претендувати на чужі справи, клієнтів, зони впливу... Хоч це й неписаний закон, ми всі його дотримуємось. За таких обставин я дуже здивований вашою появою в цих краях. Сподіваюсь, що після цього нагадування ви покинете Олдбері-Касл уже завтра.
— Мушу нагадати вам, сер, — відповів Локвуд, — що співробітників вашого інституту повідомляли про тутешнє скупчення ГЬстей. Ви на це ніяк не зреагували. Тож за таких обставин я вважаю наші дії законними і обґрунтованими.
— Тобто ви звідси не виїдете?
— Звичайно, ні!
Знову запала тиша. З’явився пан Скіннер, що поставив на стіл чашечку з чорною кавою й малесенький глечик з вершками.
— Дякую. Зачекайте, — Ротвел пошукав у кишені піджака. дістав звідти гаманець, витяг з нього хрустку банкноту й, навіть не поглянувши на неї, передав Скіннерові. Зачекав, поки господар піде собі, взяв довгими тонкими пальцями порцелянову чашечку, проте пити не став, лише мовчки дивився на чорну рідину.
— Ви здобули собі певну славу, пане Локвуде, — нарешті сказав він.
— Дякую.
—Славу людини, що полюбляє пхати носа до чужого проса.
— Справді? — всміхнувся Локвуд. — А дозвольте-но спитати, хто так вважає? Може, на мене поскаржились ваші співробітники чи компаньйони? Назвіть мені, будь ласка, їхні імена. Можливо, я знаю їх.
— Жодних імен. Це широковідомий факт, — відповів Ротвел. — І це означає, що я стурбований вашою раптовою появою біля мого інституту, де проводяться важливі й витончені дослідження. Я побоююсь, що ви — за своїм звичаєм — можете вийти за межі звичайної роботи агенцій і запхаєте свого носа туди, куди вам не належить. — Він підняв руку, одним ковтком випив каву й поставив чашечку на стіл.
Після нетривалої мовчанки Локвуд запитав:
— Ти щось зрозуміла тут, Люсі?
— Нічогісінько.
— А ти, Джордже?
— Нічого. Наче якась іноземна мова.
— Еге ж, вам слід було б говорити простіше, пане Ротвел, — мовив Локвуд. — Джордж полюбляє довгі вчені слова, яких я не можу второпати, та вас не зрозумів навіть він. Поясніть, чого ви від мене хочете?
Стів Ротвел нетерпляче махнув рукою:
— Ви приїхали сюди через оте скупчення?
— Так.
— І це єдине, що вас тут цікавить?
— А чому повинно бути не так?
— Це не відповідь на моє запитання, — буркнув Ротвел.
— Це все, що я можу на нього відповісти, — сказав Локвуд. — Пане Ротвел, Олдбері-Касл — це не ваша «зона», «територія», «поріг» чи щось подібне. Якщо вам не до вподоби те, що я збираюсь очистити це село від привидів, то подайте на мене офіційну скаргу до ДЕПРІК — і побачите, чим це обернеться для вас. Поки ДЕПРІК не заборонить мені тут працювати, я вільний робити все, що завгодно. А тим часом замовте собі ще чашечку кави і розкажіть мені про оті «важливі й витончені» дослідження, які проводить ваш інститут. Звучить дуже привабливо. Сподіваюсь, невдовзі ми одержимо від вас нові чудові винаходи?
Замість відповіді Стів Ротвел узяв зі стола свої рукавички й важко звівся на ноги. Поглянув у вікно, за яким уже смеркало. й подався до дверей. Аж тут зупинився, ніби йому сяйнула несподівана думка. Стоячи на дверях, він перегороджував своїм тілом світло, кидаючи тінь на Локвуда.
— Ви жвавий хлопчина. — сказав він. — Я не стану перелічувати всі ваші таланти, ви й самі знаєте про них. Краще я скажу про те. чого вам бракує: вміння вчасно зупинитись. Ви надто гордовитий, пане Локвуде. Ця риса мені добре знайома — я сам такий. Боюся, що одного не дуже чудового дня ви зайдете надто далеко, а тому при свідках попереджую вас: не ставайте мені впоперек дороги. Якщо ви зробите це, то неабияк пошкодуєте. Я мушу застерегти вас, хоч і не певен, що ви візьмете це застереження до уваги. Ви неодмінно станете мені впоперек дороги, бо вам цього дуже кортить. Та тільки-но ви це зробите, як я скручу вам в’язи, — він натяг рукавички, застебнув пальто й додав: —А тим часом бажаю вам успіхів у боротьбі з вашою жменькою привидів. Саме така робота й пасує вашій кваліфікації.