Сказавши це, пан Ротвел вийшов. Двері іучно ляснули за його спиною.
Десь із хвилину ми тупились у ці двері, а потім обернулись до Локвуда.
Він усміхнувся нам. Усмішка була довга, лінива, проте очі палали знайомим вогнем.
— Гаразд. — сказав він. — Мушу зауважити, що на людях цей чолов’яга знається чудово. Дотепер я не був певен, чи варто нам розслідувати те, чим займається його інститут. Користь від такого розсліду я оцінював принаймні як п’ятдесят на п’ятдесят Та щойно пан Ротвел вирішив цю проблему за мене. Тепер нам неодмінно треба довідатись, що діється в його лабораторіях.
Ніч огорнула Олдбері-Касл, і ми, зібравшись у пивничці, загасили газові ліхтарі, а Денні Скіннер підкинув дров у камін. Вогонь вигравав на клинках наших рапір, які лежали на столі, й поблискував у наших очах, поки ми перевіряли свої робочі пояси, пакували в рюкзаки сіль і залізні стружки, знову і знову уточнювали за Джорджевою малою свої маршрути. Роботи на нас чекало багато, проте Гості ніколи не набирають повну силу до півночі, тож ми, скінчивши приготування, просто тихенько сіли відпочити. Голлі читала книжку, Локвуд дрімав, розлігшись на лаві, а Джордж запропонував Денні зіграти в шахи й дуже швидко, на свій подив, потрапив у скрутне становище. Я ж сиділа біля каміна й милувалась вогнем.
Лише Кіпс ніяк не міг заспокоїтись. Він походжав туди-сюди, позіхав, розминався, кидаючи на стіни чудернацькі, моторошні тіні. Його волосся, перетягнуте на лобі гумкою від окулярів, метелялось, наче жмуток водоростей: йому кортіло скоріше випробувати ці окуляри в роботі. Врешті-решт, не витримавши, він опустив їх до очей, сів біля вікна й поглянув на темну луку.
— Ще один! — вигукнув він. — Ледве помітний, але я бачу його! Чоловіча постать над містком. Радше за все. Примара!
Я тихенько пирхнула. Локвуд, що лежав, затуляючи очі долонею, гучно зітхнув.
— А ось іще! — засовався Кіпс, поправляючи окуляри. — Дві постаті в плащах над лукою. Тримаються разом, опустили каптури, нашорошились, ніби їм холодно... Каптури сочаться примарним туманом... Ось вони зрушили з місця... і зникли! Чудово, просто чудово!
Джордж неохоче відірвався від шахівниці:
— Я дуже радий, що Кіпс такий щасливий. Та краще б він мовчав та дихав, як раніше. Ніч попереду довга...
Кіпс тим часом знову закрутився біля вікна:
— Ого. який жах! Отам, біля вогнища! Кощава тварюка з вишкіреними зубами...
— Це. до речі, мій дідусь, — обізвався з гідністю Денні Скіннер. — А він, дозвольте нагадати вам, ще живий.
— О. справді... Щось я трохи захопився... — скинувши окуляри. Кіпс поглянув на годинник. — Слухай-но Локвуде, а чого ми ждемо? Вже скоро пів на одинадцяту. Пора вирушати.
Локвуд сів. позіхнув і сказав:
—Твоя правда. Пора вирушати. Діємо так, як домовились. Працюємо двома командами, дві години, а потім зустрічаємося тут — переконатись, чи все у всіх гаразд. Ми з Кіпсом розпочнемо з сусідніх будинків — розберемося з парочкою Спектрів. Решта — на луку. Підводься, Джордже, все одно тобі мат через два ходи! Закляте село чекає нас! Ворушися!
Тільки-но ми відійшли від кволих вогників готелю, як нас обступила така пітьма, яка буває лише на селі. Навіть місяць заховався за хмари. Над лукою, як щойно описував Кіпс, подекуди мерехтіли плями потойбічного світла. Коротко попрощавшись із нами, Локвуд із Кіпсом майнули в темний провулок, а ми з Джорджем та Голлі, підхопивши рюкзаки, подалися на луку. Ланцюги я вирішила з собою не брати, щоб залізо не заважало моєму Слухові. І я не помилилась, бо вже невдовзі почула легенький шум. Він був ледве-ледве помітний — ніби десь далеко гув трансформатор. Я поглянула на небо, на темний гай... Звідки лине цей шум? Незрозуміло... Отут би й став мені в пригоді мій череп! Я знову відчула, як мені хочеться повернути його.
— Гаразд, — заговорив Джордж. — Я добре читаю мапу, але командиром нехай краще буде хтось із вас — чи Люсі, чи ІЬллі. Віддавайте накази, приймайте рішення на свій розсуд. Залишаю все це вам.
Запала тиша.
— Не знаю, — нарешті почала я. — ІЬллі, чому б тобі...
—Люсі, чому б тобі... — водночас зі мною промовила ГЬллі.
Ми знову замовкли.
— Ні, тільки не я, — заперечив Джордж. — Я не вмію блискавично міркувати, — бурмочучи щось собі під ніс, він удав, ніби розглядає ману, світячи на неї ліхтариком.