Від її сміху він ще дужче знітився.
— Не це, Катю, — сумно дивився собі під ноги.
— А що?
— Не беруть мене в армію.
— Як це — не беруть?
— Так. Не пройшов медкомісію. Кажуть, серце.
Катерина ще не витрусила з себе сміху, ще хотіла розвеселити Степана і тут, не замислюючись над його словами, згарячу бовкнула:
— Оце то так! Хворий, а женитись зібрався.
Степан зіщулився, наче дістав ляпаса.
— Нічого я не зібрався. Сам не знав.
— І що вони кажуть? — притихла Катерина.
— Яке це має значення?
— А може, ти вилікуєшся.
— Може. Та й помилитись могли. Буде ще одна медкомісія. Тоді вже знатиму, — сказав Степан, але сказав таким голосом, що мало в те вірилося.
Після того він став обминати Катерину. Не з’являвся в гуртожитку, не стрічався на вулиці, ніде, і їй вже кортіло його побачити, хоч сама собі в тому не зізнавалася. Гонор не дозволяв розпитати про нього у хлопців, не те що сходити самій — ось же близенько, через дорогу, — і єдине, що могла Катерина — це просиджувати всі вечори удома. А раптом він зайде, а раптом хтось із хлопців обмовиться про Степана і причина його щезнення виявиться зовсім простенькою, не тою, що думала Катерина, гризучи себе за легковажність.
Дівчата вже дивувалися, що вона стала такою домосідкою, з кімнати ні ногою, проте й у кімнаті ніби її немає, сидить собі нишком, як миша під віником. Тиха, тиха, а от зробила ж таке, що хто б і подумав.
Зайшов до них Петро Мисочка з хлопцями, як завжди, був під мухою, таке теревенив, що навіть Люська Офіцерша не витримала:
— Ти, Петре, хоч би раз нормальним прийшов, — сказала ображено.
— Як це — нормальним? — витріщився Мисочка спершу на неї, потім на хлопців, запрошуючи їх у свідки, що в нього все нормально: одна голова, руки, ноги.
— Сліпи б не заливав.
— Я?
— Ти, ти, — знов ображено сказала Люська, наче якби Мисочка не заливав сліпи, то відразу побачив би, яка вона гарна.
— Маю здоров’я! — чогось розсердився Мисочка.
— Совісті ніякої, — сказала Люська.
— А тобі яке діло? Не до тебе прийшов, — вдарив Мисочка по живому і втупився в Катерину. — Може, я он її хотів бачити. Хоч подивитися є на що.
— На себе подивися, — сказала Катерина.
— Що — не подобаюсь? То ви тіки на словах такі всі розумні, а помани вас пальцем, то іншої співаєте. Знаю!
— Петре, ходімо, — смикали його хлопці. — Щось ти зовсім уже…
— Ша! Дайте сказати, — нанизував Катерину на зіщулене око. — Степан твій цяця, а що з того? Вибракували його на комісії! Ми разом ходили, ги-ги, ходили там у чому мати народила, ги-ги, і вони, значить, вибракували Степана, ги-ги. Мене поздоровили, у морфлот забирають, а Стьопка твій з ґанджем, виходить…
Ніхто не зогледівся, як відляск обірвав Мисоччині слова. Катерина вдарила його по щоці, різко, з усіх сил, і заціпеніла перед Мисочкою, ніби чекала кари, їй навіть хотілося, щоб він ударив її, адже вона теж завинила, завинила вже тим, що почула від нього цю бридоту. Долоня зробилася липкою від його масної щоки, і все тіло здавалося липким, ніби її облили брудом.
Не бачила, чи Мисочка сам вийшов з кімнати, чи його вивели, опам’яталася, коли перед очима нікого не було, порожнеча, кругом порожнеча, лише ляльки дивляться на неї порожніми очима, і Катерина впала на ліжко й заридала.
Днів через кілька побачила Степана на вулиці, він її теж помітив оддалеки і весело помахав рукою, ніби вони умовилися про цю зустріч. Катерина силоміць уповільнювала крок, а хтось як підштовхував її в спину.
— Пройшов! — раденько сказав Степан.
— Що?
— Медкомісію пройшов.
— То вони таки помилилися? — В її голосі радості не було, навіть сумно зробилося Катерині, що це ж він піде в армію і вони два роки не бачитимуться чи, може, й не побачаться більше ніколи.
— Прийдеш мене проводжати?
— Прийду.
— Знаєш… Коли ти вийдеш заміж, то не пиши мені про це. Просто пришли порожній конверт, добре?
— Чого це?
— Не годиться заміжній жінці писати комусь листи. Я відкрию порожній конверт і все зрозумію.
— Добре, — сказала Катерина, — я так і зроблю. А хіба ти не можеш попросити свого Щедрика, щоб я не виходила заміж?
— Я не хочу тебе приневолювати. Не знаю, чи будеш зі мною щаслива. А Щедрик робить тільки добро.
Оскільки мене знову згадали, то дозволю собі вставити ще словечко, не тому, що так кортить устромити свого носа («Коня кують, а жаба й собі ногу підставляє»), а через те, що це знаю тільки я, Щедрик. Цього Степан не казав і не скаже нікому, він навіть собі не зізнавався, що йому вдалося перехитрити комісію. Власне, не всю медичну комісію, а молодесеньку лікарку, яка тимчасово заступала непохитного, як скеля, терапевта, котрий виніс Степанові суворий діагноз. Молодесенька лікарка дуже вже ретельно і делікатно обстукувала Степана тоненькими пальчиками, так делікатно, що дужче, мабуть, прислухалася до самої себе, до своїх мізинчиків, аніж до Степана. Надто їй, видно, хотілося приховати свою недосвідченість, тому так старалася. Однак, прослуховуючи Степанове серце, вловила-таки підозрілий шум і довго тулила до його грудей прохолодну печатку то вище, то нижче. Степан сміявся, пересмикувався, жартував, казав, що йому лоскітно від тих доторків, насправді ж заважав їй слухати. І все-таки вона запитала: