— Серце вас не турбує?
— Ні, — сказав Степан. — Ніколи.
— Гм, є підозра на стеноз.
— А що це?
— Наслідок бактеріального ендокардиту.
— Зрозуміло, — сказав Степан. — Такого в мене ніколи не було.
— Міг бути стафілокок, — говорила, як у книжку дивилася. — Ангіною не хворіли?
— Ні.
— Боткіна була?
— Це що?
— Жовтуха.
— Ні. Я ніколи нічим не слабнув, — сказав Степан. — І в лікарні ніколи не був. Віспу прищеплювали, але то в школі.
— Віспу прищеплювали? — перелякалася лікарка.
— Ну ось, вище ліктя, бачте кружальце?
— Бачу, то й що?
— У нас кажуть віспа, слід такий від щеплення, як од віспи.
— А-а, — засміялася лікарка. — І що, ніколи не мали простуди?
— Ні, я морж, — збрехав, не кліпнувши, Степан. — У крижаній воді купаюся, навіть не знаю, що таке нежить.
У крижаній воді він купався — то таки правда, але тільки один раз і не з власної волі. Пробивав якось лунки на річці у пралісі, вставляв туди очеретяні снопики, щоб риба не задихалася, і провалився. Ухнув під ним молодий, ще не зміцнілий лід, аж луна покотилася пралісом, і Степан опинився у темній крижаній холоднечі, що обхопила його, жадібно висмоктуючи з тіла тепло, била під коліна, щоб він не встояв на дні, якого все-таки торкнувся ногами (провалився, на щастя, не з головою). Ламаючи перед собою кригу, до крові роздираючи руки, Степан дістався берега і здивувався, що йти так само важко, як і в річці. Вода набралася в чоботи, натяглося нею пальто, вся одежина — до рук і ніг наче гирі хто прив’язав. Поки добіг додому, все на ньому взялося козубом, змерзлося так, що не міг роздягнутися.
Уночі він горів у гарячці, може, був би і згорів, якби не баба Улита, не її натирання та відвари — шептання тут уже не допомогло б, і я не допоміг би, хоч і марився Степанові, а він думав, що все це наяву, насправді, й просив: «Тікай, Щедрику, тікай, сховайся, не можна тебе бачити».
Вúходила його баба Улита, та відтоді часто чіплялися до нього й ангіна, й кашель, і нежить, тільки не сказав Степан про це молодесенькій лікарці, бо йому треба служити, що ж то за чоловік, який не був в армії. Півчоловіка. Так що пишіть, голубонько: годен. І вона написала.
Степан, звісно, сам повірив у те, що дужий, і тішився, як дитина.
А Катерина раптом засумувала.
Вона не знала, звідки береться той смуток. Збирається в ній по краплині, як вода у криничці, в якій живе жабка-джерельничка. Спершу джерело замулене, потім жабка з рожево-рябеньким животиком прочищає його лапками, і воно прокидається, пульсує, мов живчик: жив-жив, жив-жив.
Джерельце те в неї оживало у грудях, десь під серцем, тихенько дзуміло, щось виштовхуючи по краплині, а що — Катерина зрозуміла в останню мить, коли проводжала Степана на станції.
Ось-ось мав одійти поїзд, біля вагона зібралися новобранці й ті, хто їх проводжав, шум, вигуки, хтось сміявся, хтось плакав, хтось бренькав на гітарі, а хтось співав, і голоси, голоси:
— Ти ж там гляди себе, сину, вдягайся тепленько…
— Вдягне, тьотю, що дадуть, х-ге, як по формі положено.
— Саньок, чув? Роби все, як я казав, не пропадеш.
— Пиши, Митю, пиши.
— Там не кажуть, тепленько чи не тепленько, — той самий голос. — Там команда: форма номер один або форма номер два.
— Вітю, не забудь же поїсти в дорозі, там я поклала тобі і шкварки, і яйця…
— Ну, Петь, гад такий, якщо прийдеш без личок…
— Слухай, сину, начальства, на те воно й начальство, щоб його слухати.