— Оце, приміром, якщо ти в штанях і до пояса голий, то це форма номер один. Тепло тобі буде?
— А якщо без штанів і без нічого, то яка — ноль? Хе-хе-хе.
— Сам ти ноль без палички.
Поїзд уже вкотре гримнув вагонами, почалося хапливе прощання.
Степанові тиснули руку хлопці, щось говорили дівчата, перебиваючи одна одну, батько обняв його навхрест і не хотів одпускати, а Катерина стояла від усіх трохи осторонь і чекала своєї черги, потерпаючи, що поїзд рушить і вони так і не встигнуть попрощатися. Вона відчувала, що Степан підійде до неї останньої, коли вже ніхто його не смикатиме й не підганятиме, вони будуть лише удвох. І коли воно так і сталося, коли Степан од усіх відмахнувся, вирвався з тісного кола і підійшов до Катерини, болюча ниточка радості забриніла їй у грудях — вона, вона тут йому найдорожча.
І в цей час пролунала команда:
— Всім у вагон! — гукнув молодий, акуратненький лейтенантик, суворо скинувши бровами, даючи знати, що цивільне життя скінчилося і саме з цієї його команди починається для новобранців військова служба.
— Катю… — Степан торкався поглядом кожної рисочки на її обличчі, кожної вії, кожної борозенки на губах, і від тих доторків сині ласкавці в його очах ставали гарячими. — Не забувай мене, Катю, добре?
Вона подала йому руку.
— Хай тобі щастить, Степане.
— Ми ще зустрінемось, правда ж?
— Зустрінемось.
Поїзд рушив, усі забігали, зашуміли, хлопці кинулися до вагона, а він тримав її руку в своїй і не міг відпустити, злегенька так тримав, мов пташеня, боявся потиснути, але й зронити боявся.
Катерина мовчала, не знала, що тут казати (лиш джерельце під серцем: жив-жив, жив-жив), мовчав і Степан, однак щось було в тому мовчанні, бо ніхто їх не чіпав, не шарпав, навіть батько Степанів притих осторонь і не обзивався. Катерина знала, що мусить щось сказати Степанові на прощання, щось таке, аби йому краще велося там од її слів, аби він був спокійніший, весь час пам’ятаючи ті слова, але якась важка пелена німоти впала на неї, наче у сні: знаєш, що треба сказати, а не можеш.
— Ти що, очманів? — майже по-дівчачому верескнув лейтенантик з приступки поїзда, який уже набирав швидкість, крикнув зовсім не по-військовому, бо ж вони, ці новобранці, ще не привчені до армійських команд, зараз головне їх не розгубити, а там уже лейтенантик доведе їх до пуття. — Ану, шмаляй сюди, про що ти раніше думав?
Із дверей вагона визирали сумно усміхнені голови, хтось махав рукою, хтось щось кричав, перекочувався стукіт коліс, і тоді Степан випустив Катеринину руку й побіг. Догнав свій вагон, ухопившись за поручні, скочив на приступку, проте не зайшов у тамбур, а різко озирнувся, відразу очима вихопив з-поміж усіх Катерину й дивився, дивився, дивився…
Вона лиш тепер, на відстані, відчула, який він нещасний, побачила на ньому старенький піджачок, стоптані черевики — усі хлопці так зодягалися в дорогу, бо ж незабаром вирядяться в солдатську форму, проте Катерина бачила це тільки на Степанові, бачила його стрижену голову, його зажурені очі, і враз прорвалася в ній важка пелена німоти.
— Степане! — крикнула Катерина.
Худий, обшарпаний, вайлуватий, стрижений під нулівку, він раптом видався їй таким рідним, аж біль пронизав груди; біль пробився у неї під серцем, вдарив із джерела на повну силу, і Катерина, аби не заплакати, знов закричала:
— Степане!
Якоюсь жилочкою відчула, що це вона послала його на тяжкі випробування; аби не вона, Степан лишився б удома, а тепер от їде не знати куди.
Катерину огорнув такий жаль, ніби провела його на війну й не встигла наказати, щоб глядівся, беріг себе, бо вона ж його ждатиме.
— Степане!
Він уже нічого не чув, тільки бачив, що Катерина гукає, і весь подався назустріч голосу, щоб перейняти його на вітрі, але намарне.
І тоді Катерина побігла. Спотикалася, наштовхувалася на людей, бо, біжучи, не зводила очей зі Степана, а він усе віддалявся, віддалявся, все швидше стукотіли колеса, набираючи розгін, і вона зрозуміла, що вже його не догнати, не сказати того, що хотіла.
Зупинилася, зірвала з голови хустину, щоб помахати Степанові, та рука безсило повисла, і Катерина лиш німо дивилась услід поїздові.
— Степане…
Джерело, яке билося у Катерини під серцем, вирвалося назовні, і з очей потекли сльози. Я гадаю, що то було джерело любові, уже тоді Катерина кохала Степана, хоч сама собі не зізнавалась у тому чи, скоріш за все, не могла розібратися у своїх почуттях. Воістину незбагненна це штука, любов, що приходить до людини то мукою, то щастям, і ніхто не може пояснити, звідки й чому вона приходить. Я ж собі думаю, що любов народжується, як ріка, спершу прокидається маленьке джерельце, відтак воно дужчає: переходить у струмок, потім розливається в річку.