У Люськи одне в голові, подумала Катерина і вже пошкодувала, що спиталась у неї розради.
Втім, розмова була недаремною, ще не знати, як би все обійшлося, коли б не Люська.
Одного разу влетіла вона в майстерню — й відразу до Катерини, яка саме виточки застрочувала на кофтині.
— Вгадай, кого я бачила? — зашепотіла Люська так, щоб дівчата не чули.
— Скажеш.
— Нє, ти вгадай, — наполягала Люська, роблячи великі очі, і в Катерини раптом тенькнуло в грудях: Степана.
Не знала, як він міг тут опинитися, але щось підказувало: Степана, Степана! І боялась радіти, аби не наврочити.
— Ну! Ну! — не терпілося Люсьці.
— Не вгадаю, кажи.
— Вибігаю з універмагу, а він назустріч…
— Хто?
— Я й очам своїм не повірила, ще ж недавно з тобою балакали, думали всяке…
— Степан тут? — вихопилось у Катерини.
— А де ж ти думала?
— Ти сама його бачила?
— Ось як тебе. Виходжу з універмагу, а назустріч щось наче знайоме, підходжу ближче, дивлюся — Степан…
— Він що — у відпустку прийшов?
— Та нє, слухай далі. Давлюся, пальтечко на ньому, шапчина кроляча, оце так солдат, думаю. А може, це й не Степан? Підходжу. «Здрастуй, — кажу, — Степане, яким це вітром, тебе ж наче в армію взяли». А він: «Комісували, — каже, — мене, одлежав у госпіталі, — каже, — й комісували. Одслужив своє». — «І де ж ти тепер?» — питаю. «Та де, в селі своєму, — каже, — де ж мені бути? Шоферую, — каже. — А це ось став на ремонт, то по запчастини приїхав. Такі, значить, діла». І дивиться, Катю, на мене, дивиться, бачу, спитати щось хоче, а язик не повертається.
Катерина сиділа біла, як отой перкаль, що вона застрочувала його на машинці, більше нічого не перепитувала.
Люська аж образилася, що Катерина втратила цікавість до неї, втупилася кудись очима і не змигне, однак у Люськи ще було чим розворушити її.
— Чуєш, спитати щось, бачу, хоче, та не осмілиться, тоді я, Катю, сердься на мене чи не сердься, й кажу йому: «Шоферуєш, на машині катаєшся, а там Катерина місця собі не знаходить, що ти не пишеш, не знає, що й думати, бідна. Всі ви однакові, — кажу йому прямо в очі, — совісті у вас ніякої». Машину, бач, дали йому, то вже й на сьомому небі, катається, а ти пропадай. Безсовісний! Він тоді подивився на мене, так гірко якось подивився, що я тут і язика проковтнула, та: «Передай, — каже, — Каті, що я за неї душу оддам. Якщо її хтось обідить, якщо волосина впаде з її голови, то я і на краю світу почую. Кланяйся, — каже, — їй низько в ноги і хай простить мені. Оце і вся моя мова», — каже. І пішов.
Катерина ніби нічого не чула. Така пустка стояла в її очах, аж злякалася Люська. Ні жалю, ні подиву, ні зла — сама порожнеча.
— Ти що, Кать?
— Куди пішов? — тихо спитала Катерина.
— А я відки знаю? Він що — казав мені?
— У який бік він пішов?
— Та отак проз аптеку, а потім звернув, де старий кінотеатр був… Пожди, куди ж це він завернув? Я й не придивлялася якось. Спершу отак, проз аптеку… Пожди, — розгубилася Люська, — може, згадаю.
Катерина не ждала. Схопилася, як обпечена, на ходу накинула пальто і вискочила з майстерні.
Бігла по центру, спотикаючись на слизькому тротуарі, так бігла, що горлиці лякалися на засніжених акаціях, стріпували крилами, струшуючи на Катерину срібний пил.
У містечку о цій пообідній порі було порожньо, де-не-де хтось пройде, Степана вона побачить здалеку, тільки б він не пішов ще звідси, тільки б не пішов, молилася Катерина, вони не розминуться, тут же й розминутися ніде, на одній вулиці і магазини, і все, що треба приїжджій людині.
Вона забігла в аптеку (це ж він по ліки заходив, недуга якась у Степана) — нема, забігла до універмагу — нема, туди-сюди — не видно Степана, і тут Катерина згадала, що Люська торочила про якісь запчастини, аби ж то знаття, де це їх видають, може, там би його застала. Чи в «Сільгосптехніку» бігти, чи в автопарк, чи, може, у когось спитати, але хто ж тобі скаже, це якби шофер який трапився, он стоїть порожній автобус, ні людей у ньому, ні шофера, кого ж тут питати. І ждати немає коли.
Автобус, автобус… І раптом у ній засвітилася думка: як же це вона не здогадалась одразу, що треба бігти на автостанцію, Степан же неодмінно туди прийде, він же їхатиме в село автобусом, може, уже й поїхав, а вона метається тут, як навіжена. Та що ж тут думати, мерщій треба бігти на автостанцію. Швидше, швидше!
Поминула аптеку, книгарню, кафе «Молодіжне», нікуди більше не заглядала, щоб не згаяти ні секунди. Он уже й автостанцію видно, зосталося тільки перебігти скверик, влітку він такий густий, нічого б не побачила, а зараз просвічується наскрізь, тільки іній на ньому сліпучий, аж сльоза набігає, в очах усе миготить, переломлюється, ніби світ захитався, втративши рівновагу.