Але й крізь хитавицю Катерина побачила, що на автостанції майже немає людей, кому ж кортить їздити в такий мороз, та ще й у будень, хіба якась біда пожене людину в дорогу. Як добре, що немає людей, немає де загубитися чи розминутись, один лиш «пазик» пофуркує синім димом, розігріваючи мотор, а біля нього…
І тут вона побачила Степана.
Він уже збирався сідати в автобус, ще пропускав поперед себе якусь зігнуту бабусю з клунком, ухопив того клунка, висаджував, і Катерина бачила його тільки зі спини, але й миті не було, щоб засумнівалася — він чи не він, це був Степан. Вона ніколи не бачила його зодягнутим по-зимовому — легеньке пальтечко, чорна кроляча шапка, дві хлібини в сітці, — проте впізнала б його з одного поруху руки, з одного кроку, впізнала б, якби він стояв і не рухався.
— Степане! — крикнула Катерина, і їй здалося, що то був не її голос, він полинув не з неї, вродився десь окремо, в чужому лоні, і летить до нього поволі-поволі, ось уже долетів, та Степан не впізнає його, цього чужого голосу, завмер, прислухаючись, і не озирається.
— Степане! — ще раз крикнула Катерина, і знов той крик повільно котився чужою луною, і вона не витримала й побігла услід за голосом, вона випередить його, пережене і прибіжить першою.
І коли Катерина підбігла вже зовсім близько, Степан оглянувся.
Винувата і трохи здивована усмішка лягла йому на обличчя, такою була та усмішка, що ліпше б уже заплакав, не обдуриш, Степане, мене цим сміхом і не старайся. Краще обійми мене, приголуб, поцілуй, роби зі мною що хочеш, Степаночку, бо я боюся тебе цілувати, не гоже мені, я дівчина, ніхто ще не цілував мене і я не цілувала нікого, крім мами.
— Здрастуй, Степане, — сказала Катерина.
— Здрастуй, Катю. Ти звідки?
— Так, проходила. Бачу, ти стоїш.
— А-а.
— Повернувся?
— Як бачиш.
Мовчали. Дивились одне на одного.
— Як живеш? — спитала Катерина.
— Живу.
— Не женився?
— Ні. А ти? Заміж не вийшла?
— Хіба тобі не однаково?
— Питаю.
— Я ж тобі не порожній конверт послала.
— Вибач, Катю, так вийшло. Я не знав, що все так повернеться. Вибач.
Газонув автобус, водій прочинив дверцята і, пихкаючи сигаретою, спитав:
— Є там з білетами?
— Є, є, — сказав Степан.
— Ну, то давай ворушися. Забирай і її з собою, тобі дівка, мені план, — реготнув, задоволений жартом. — Хоча таку кралю можна провезти й задурно.
— Бувай, Катю. Живи щасливо.
— Не буде мені щастя, — сказала Катерина.
— Буде.
— Ні, я знаю.
— Я попрошу Щедрика, він принесе тобі щастя. Ти ж пригадуєш Щедрика?
— Ні, не принесе.
— Хіба ти не віриш у нього?
— Якщо він є…
«Пазик» знову завив, і водій гукнув уже сердито:
— Ти сідаєш чи ні, я з графіка вибився через тебе!
— Зараз.
— Якщо він є, — сказала Катерина, — то попроси його, щоб ти полюбив мене. — Вона не відчула і краплі сорому за ці слова, їй навіть легше стало дихати, і, дивлячись Степанові в очі, ще сказала: — І попроси свого Щедрика, щоб я полюбила тебе. Хоча… він таки є, він уже це зробив зі мною.
— Катю…
— Але без тебе і він мені щастя не принесе.
— Катю…
— Останній раз питаю — ти їдеш? — вистромив голову водій і зозла плюнув сигаретою.
— Та їдь ти під три чорти! — сказав Степан. — Причепився. Маєш графік, то їдь.
— Ох, народ! З ним не можна по-доброму.
«Пазик» рушив, тільки димок за ним покотився, але Степан навіть не глянув йому вслід, не помітив, як у віконечко дивиться на нього трохи злякано бабуся, потерпаючи, видно, що хто ж оце завдасть їй клуночка, коли сходитиме з «антобуса».
Та найбільше здивувало бабусю те, що дівчина першою припала до хлопця, схитнулась, немов підломлена, і кинулась його цілувати, гладила по обличчю, щось приказувала, а він, бідолашка, в одній руці тримав сітку з хлібом (коли то діждуться в селі того хліба?), а другою незручно, невміло обнімав її за плечі. Бабуся перехрестилася, чи то осуджуючи, чи благословляючи їх, і позаздрила, що в часи її молодості такого не водилося: де ж це видано, щоб дівка першою на шию парубкові чіплялася.
Я ж собі думаю, що старенька тут помилялася, багато чого не було за її молодості, але любов завжди була однакова, в усі часи любов була, як ріка, що може і пересохнути, і вийти з берегів — тоді її не зупиниш, не впокориш, тоді їй ніпочім ніякі межі, а тим більше осуд людський.