— То це правда, Катю? — вийшла із кухні мати й дивилась на неї трохи сполохано, проте й з надією.
— Правда, — опустила Катерина очі.
— Чого ж ти мовчала?
— Та… сама не знала.
— Я думала, ти ще дитина в мене. А це неждано-негадано…
— Дуже вони тепер нас питають, — скинув маленькою сухою головою батько і підморгнув Степанові: — Хай-хай. Сідай, зятьок… У тебе, я бачу, губа не з лопуцька, не прогадав! Катря у нас козир-дівка.
— Тату! — заблагала Катерина.
— Що — тату? Я брехати не вмію, кажу, як є. Тут і сліпому видно, що дівчина як з патрета.
— Їй ще й сімнадцяти немає, — сказала мати.
— Хай-хай! Нема, то буде. Правду я кажу, зятьок? Коваль клепле, поки тепле.
— Ти б менше язиком клепав.
— А язик у мене не в постолах, щоб мовчати.
Степан тихо собі осміхався на ту розмову, потім сказав чемно:
— Все буде добре, мамо. Не переживайте.
І тільки почувши оте «мамо» (аж залоскотало під ложечкою), мати зрозуміла, що все уже вирішено, підійшла до Катерини, прихилила її голову до свого плеча й заголосила — тихенько, без сліз:
— Я ж не бачила, доню, коли ти й виросла в мене…
— О, о! — знову по-панібратському підморгнув Степанові батько. — Зарядила! Краще підкинь нам капусти з льоху.
— А ти сиди отам мовчки, — вдавано сердилась мати, тулячи фартуха до сухих очей.
— Хай-хай. Аби добре.
— Тобі все добре…
— Все, мовчок!
Степан, щоб розрядити незручну балачку, напросився полізти в льох по капусту («А вам, мамо, і тут клопотів вистачає»), на що мати замахала руками — ні-ні, а батько знов одрубав упоперек:
— Хай-хай.
— Хіба ж там чужа людина розбереться в діжках?
— Оце сказала: «чужа». Степан уже свій, хай звикає. А Катерина покаже, що де стоїть.
— Проворний ти дуже, — сказала мати, однак подала Степанові полив’яний полумисок. Воно, може, й правда: нехай звикає.
Степан з Катериною вийшли на подвір’я, біле од снігу та місяця, і вона боязко глянула на комин — білої сови там не було. Погрілася й полетіла хтозна-куди. Катерина провела Степана до льоху — глибокого, давнього, ще прадідівського. Під землю вели вимощені сходи, і він подумав, що сюди зовсім не пасує електрична лампочка, яка сіяла під ноги жовте світло, — у таке підземелля треба спускатися із смолоскипом. Дивно: тут було зовсім тепло, чи так тільки здавалося після надвірнього морозу, чи, може, льох беріг у собі теплий земляний дух.
— Я знаю, чому ти напросився піти до льоху, — сказала Катерина.
— Чому? — він озирнувся до неї і зрозумів. Але перепитав ще раз. — Скажи. Чому?
— Поцілуй мене, — попросила вона.
Згодом, як сиділи всі разом за столом, мати обережно, здаля підсновувала нитку розмови до головного: коли ж вони думають розписатися, щоб приготуватися до весілля; де збираються жити; яка у Степана родина, чи є брати й сестри.
Батька те не обходило, він вважав, що головне уже відбулося. Налягав на чарочку, дивуючись, що Степан байдужий до неї, майже не закушував і тільки час від часу кресав сірником, припалював цигарку, яка гасла в зубах щоразу, поки він говорив. Балачка була, як і мусила бути за сватання, але старий таки увернув:
— Може, ти слабий? — втупив він блискучі очиці в Степана.
— Чого це?
— І чарки підняти не годен. А не п’ють, сам знаєш, тіки хворі й падлю…
— Тобі одне на умі! — перебила його мати сердито. — Як не маєш що сказати, то лучче мовчи.
— Ну-ну, я ж до приказки. Ти, синок, нашу Катрю там не зобижай. Ну, як тре’ буде, то віжки притримати можна, не без того, хай, а зобижати — Боже тебе сохрани. Ми самі її ніколи пальцем не зачепили. Вона у нас, як верба: де посадиш, там і прийметься, о. Хай-хай. Щоб знав. Це вдачею. А на вроду, то сам же бач: питльована дівчина.
Катерина горіла, як макова пелюстка, і злилась на батька, що розхвалює її, мов на базарі, та раптом щось тепле зворухнулось усередині, — ще невиразне, невловиме, навіяне чи якимось батьковим словом, чи хтозна й чим, і Катерина силкувалася оживити його в пам’яті: де, коли, що?
Мати зраділа, почувши, що Степан один у батьків, це ж, звісно, годять йому, не дають волосинці з голови упасти, то, може, й Катерині кращенько буде, а старий і тут правив своєї:
— Воно ото коли дуже трусяться над синочком, то невістка завжди невгодна, їм подавай принцесу, але таку, щоб робила, як наймичка. Ну та хай, хай, — притих, наштовхнувшись на докірливий жінчин погляд, бо виходило ж таке, що сватів ще і в очі не бачив, а вже судить.
— Аби вони самі шанували одне одного, — зітхнула мати.