Він прийшов до них із хлопцями — якийсь неповороткий, розхристаний, пом’ятий, усе на ньому так і висіло, ніби накинуте наспіх та ще й з чужого плеча, і Катерина відразу почала збиратися в кіно. Навмисне довго крутилася перед дзеркалом, дратуючи дівчат, розчісувала довге рівненьке волосся, що лилося по спині, як дощик, так низько, що хлопці знічено відводили очі. І тільки Степан, бідолаха, одвісив нижню губу, витріщився на Катерину, — перед дзеркалом її видно було відразу з усіх боків, — не міг одірвати очей, та й не силкувався того робити. Дивився, дивився і раптом спитав здивовано:
— А це ти куди зібралася?
Хлопці аж пирхнули зо сміху, так щиро здивувався Степан, що ось, мовляв, я прийшов у гості, а вона, бач, кудись збирається.
— Хороша Маша, та не ваша, — котрийсь підкусив Степана.
— Хіба вона Маша? Вона ж Катерина, — серйозно пояснив Степан і ще дужче розвеселив публіку. — Ти куди оце, Катре, збираєшся, га?
— В кіно, — сказала Катерина.
— Яке?
— Дике та прудке.
— Ну, то і я піду.
— Іди, — знизала плечима Катерина. — Хіба мені що? Це нікому не забороняється.
— Як то нікому? — знову здивувався Степан. — З тобою ходять усі?
— Чого це зі мною? Я сама собі йду.
— А я?
— А ти сам.
— Я сам не хочу.
Тут уже в кімнаті гойднувся регіт, навіть рожевощокі ляльки реготали з тої наївності, тільки Степан розгублено оглядався на всі боки, шукаючи те, що так усіх розсмішило. Нічого не знайшов і знов повернувся до Катерини, а вона вже йшла до дверей, хлопці притихли, і навіть дзеркало без неї стало якесь порожнє й сліпе. Уже відчиняла двері, ні на кого не повівши й бровою, не моргнувши на їхні смішки, і тут Степан вигукнув:
— Ти відьма! У тебе навіть очі зелені.
Вона зупинилась, озирнулася, подивилась на нього довгим поглядом і сказала:
— Так, відьма. А хіба що? — І зачинила за собою двері.
— Побалакали, Степане? — раденько спитав Петро Мисочка, котрий завжди перед тим, як іти до дівчат, випивав для сміливості. («Я, хлопці, як не прийму допінгу, то й забалакать не можу до дівчини».)
— Ще ні, — сказав Степан і теж вийшов з кімнати. Катерину догнав уже на вулиці, порівнявся з нею і пішов поруч, але вона ніби того й не помітила, лунко відбивала каблучками свої кроки і дивилася десь поверх людей, поверх дерев і будинків, Степанові те не подобалося, та він прощав їй: хай, дівчина має бути гордою.
— Ти що, розсердилась на мене? — спитав Степан.
— Чого маю сердитись?
— За відьму.
— Клопіт мені великий.
— Я, знаєш, казав не про таку відьму, що ото страшна, з гачкуватим носом, верхи на мітлі їздить. А про молоденьку відьмочку, що кого хоч зі світу зведе очима своїми. Ти бачила кінофільм «Чаклунка»?
— Бачила.
— Ото я про таку.
— Але ж там її зі світу звели.
— Так, — сумно погодився Степан. — Лемішка їй попався, не захистив. Я не дав би волосинці впасти з її голови.
— Ти? — і вона забула про свою гординю, засміялася дзвінко і весело й нарешті подивилася на Степана.
— Я. — Він простив їй і сміх, нехай ліпше сміється і дивиться на нього, аніж має дивитися в небо. — Ось виходь за мене, а тоді й побачиш, як не віриш, — великодушно запропонував Степан.
— Що? Куди виходити?
— Заміж. За мене.
— Ой, держіть мене, упаду.
Степан злегенька притримав її за стан, і Катерина ляснула його по руці.
— Сама ж сказала, щоб тебе держати.
— Хіба ж я тебе просила?
— Більше нікого тут не було.
— У тебе що, не всі дома?
— Не знаю, я вдома давно не був.
— От зануда.
— Просто я не люблю, коли кажуть одне, а думають друге. Правду треба казати. Ось ти мені сподобалася, і я кажу, що ти мені подобаєшся і виходь за мене заміж.
— А може, ти мені не подобаєшся.
— Може. Але думаю, що це не так. Якщо навіть так, то сподобаюся пізніше. Все одно будеш моєю. Тут уже, як той казав, хоч круть, хоч верть.
— В черепочку смерть, — сказала вона.
— Я теж ворожбит, Катю. Мене моя баба навчила. Вона була з тих, що знаються на чарах. Не віриш? Коли вона помирала, то стелю зривали в хаті, ніяк не могла одійти. Мучилась, мучилась, а тоді попросила пробити діру в стелі. І відразу, коли це зробили, померла.