* * *
А степ розораний
Рудими зорями.
Над лепрозорієм
Гудуть вітри.
Не будьте звірами.
Не будьте хворими.
Цілуйте камені
Медвідь-гори.
Вона кошлатиться
На сивім заході.
А ви у захваті,
А ви в шалу.
Повстали з праху ви.
І стали птахами.
І крильми змахує
Ваш батько Лунь.
Ковтайте темряву
Вічми прозорими.
Вдихайте порами,
Як ворожбу.
Не будьте звірами.
Не будьте хворими.
Бо там за горами
Дружини ждуть...
* * *
Коли у пустелі у них закінчувалася вода –
вони вбивали верблюдів і пили їхню кров.
Потім, щоночі їм снилося,
як з гілки сухого дерева
до піни в горлі хрипить ворона.
Іноді вони помічали, що у ворони червоні очі.
І тоді їх знову мучила спрага.
Так вони ставали собою...
* * *
"Ви чули: піднялися ціни на небо..."
Маріанна Кіяновська
Тихіше, панове, тихіше, – там дзвони...
Хтось ходить по вулиці в чорнім плащі.
Він чорний, як сонце. А сонце – червоне.
І виснуть на вишнях воскреслі хрущі.
Тихіше, панове, тихіше, – ви гірші...
Там дзвони, там дзвони – то ж вийдіть на шум.
Ви чули: піднялися ціни на вірші...
Ви чули: а я їх уже не пишу...
ПІЛІГРИМИ
Нічка чорна, як душа.
Братчики, не спіть...
Там у тінях спориша
Шастає ведмідь.
Чули стогін? То не птах...
Господи, прости...
У глухих очеретах
Водяться чорти...
Вітер димом зависа.
Буками трясе.
Помоліться в небеса.
Це іще не все.
Ясінь білий, мов хорват.
Вгору пне персти.
Світить в небі вікна хат,
Щоб і нам дійти...
* * *
Ользі на пpізвисько Хом'як
А ти й не знаєш –
погано мені. Погано.
По цілім світі
на жовто палає дощ.
Ще зовсім рано.
Туди іще зовсім рано.
Ще сич не квилив.
Ще тінь не зтекла із площ.
Тут ходять люди.
На чорта вони тут ходять?
Дерева п'яні,
хитаючись, стануть в ряд...
І буде спалах.
І впаде іскра на протяг.
Замре і згасне.
Рукописи ж не горять...
Море хитається...
Колишній дружині присвячується...
ПЕРЕДЗИМ'Я
ЦИКЛ
"Необірваним яблукам
Важко робитися сивими..."
Із віршів автора
I
А нам з тобою ні-ні та й холодно.
Твій плащик жовтий стікає в осінь.
Далеко ще до приїзду Воланда.
Та й до Різдва іще часу досить...
А ми з тобою бродячим парками...
Дивися – білка. Ну он же – бачиш?
А бідне сонце об'їлось хмарками.
– Ну що ж ти, сонце? – Та так. Бо смачно ж...
А ти волосся даруєш вітрові.
І розсилаєш по білій шиї.
Тікаймо звідси під ясен віттявий,
Бо сизе небо дощем прошиє...
Ця печериця з розкішним равликом...
Цей дух озонний, цей кіт пропащий...
Блискоче світ, наче пізнє яблуко.
Але чому в тебе ЖОВТИЙ плащик.
II