— Чи не час тобі вже йти робити домашні завдання, синку?
— А чи не час вам, маестро, йти закінчувати свою симфонію?
Зрештою я йшов-таки геть, занепавши духом через чергову поразку. Я бажав би мати такого самого гострого язика, як у пана Ґуставо: тоді б я змусив Нері, цього пихатого індика, сісти маком.
Настав мій день народження. Батько купив найкрасивіший торт, який тільки продавали в цукерні на розі, приготував вечерю зі страв, які вважав моїми улюбленими, мовчки накрив на стіл, узявши з креденсу найкращий посуд та срібне столове начиння, й запалив свічки. За цілий день ми не промовили один до одного жодного слова.
Надвечір батько вдягнув свій найкращий костюм і знову вийшов до мене, тримаючи пакет, загорнутий у блискучий целофан. Пакет він поклав на столик для кави у їдальні. То був подарунок для мене.
Батько сів до столу й налив собі келих білого вина. У моєму запрошенні було чітко зазначено, що вечеря відбудеться о пів на дев’яту. О пів на десяту ми й досі чекали. Батько похмуро поглянув на мене. Я ж мало не кипів від люті.
— Ти можеш бути задоволеним, — просичав я. — Хіба не цього ти бажав?
— Ні.
Півгодини по тому прийшла Бернарда, дуже засмучена. Вона переказала мені поздоровлення й найкращі побажання від панни Клари. На жаль, панна Клара не зможе відвідати вечірки на честь мого дня народження. Пан Барсело був змушений поїхати з міста у справах на кілька днів, тож Клара перенесла свій урок музики з маестро Нері. Бернарда ж прийшла, тому, що в неї вихідний.
— Клара не може прийти через урок музики?! — я був ошелешений.
Бернарда опустила очі. Вона ледь не плакала, коли передавала мені маленький пакунок із подарунком і цілувала мене в обидві щоки.
— Якщо тобі не сподобається, можна поміняти, — додала вона й пішла геть.
Приголомшений, я кілька хвилин витріщався на чудовий торт, на срібло, на свічки, що поволі спливали...
— Мені шкода, Даніелю, — промовив батько. — Справді шкода.
Я мовчки кивнув головою й знизав плечима.
— Ти навіть не відкриєш мого подарунка, Даніелю?
Замість відповіді я зірвався з місця й утік геть, грюкнувши дверима.
Я несамовито побіг сходами вниз, надвір; у моїх очах блищали сльози люті. Вулиці були холодні, порожні, мов пустеля, залиті неприродним блакитним сяйвом. Я почувався так, наче мені вирвали серце з грудей. Світ навколо мене тремтів і здригався. Краєм ока я завважив незнайомця, який дивився на мене з Пуерто-дель-Анхель; на ньому був темний костюм, права рука засунута в кишеню піджака, очі — немов ті блукаючі вогники у відблисках цигарки... Накульгуючи, він пішов за мною.
Я блукав вулицями близько години, доки не опинився біля пам’ятника Колумбові. Перетнувши площу у напрямку порту, я став на кам’яні сходи, що спускалися до темної води — там була пристань для прогулянкових човнів. Хтось зафрахтував човен на нічну прогулянку, і я чув сміх та музику, що лунали з-під низьких ліхтарів, бачив відбиття нічних вогнів у водах гавані... Я згадав часи, коли батько брав такий самий човен і ми вирушали на прогулянку аж до хвилерізу; звідти можна було побачити цвинтар на схилах Монжуйка, безкрає місто мертвих... Іноді я махав рукою, упевнений, що моя мама бачить, як ми пропливаємо неподалік. Батько теж махав. Багато років минуло відтоді... хоча я знав, що батько й досі час від часу катається сам.
— Гарна ніч, Даніелю, якраз для каяття, чи не так? — пролунав голос із темряви. — Може, цигарку?
Я аж підскочив від несподіванки. Рука простягала мені цигарку.
— Хто ви?
Незнайомець наближався, доки не опинився на самому краєчку темряви; обличчя його залишалося затіненим. Струмені сизого диму здіймалися від його цигарки. Я впізнав чорний костюм та руку, засунуту в кишеню. Двоє очей блищали в пітьмі, мов скляні намистини.
— Я тобі друг, — відповів він. — Чи то принаймні хочу ним бути. То цигарку?
— Я не палю.
— Це добре. На жаль, у мене більше нема чого запропонувати тобі, Даніелю. Його голос дратував мене, різав вухо. Здавалося, він витягає з себе слова, — так глухо й віддалено вони звучали, мов ті старі грамофонні платівки, що колекціонував Барсело.
— Звідки вам відоме моє ім’я?
— Мені багато чого про тебе відомо. Твоє ім’я — це найменше.
— Що іще вам відомо?
— Я міг би тебе збентежити, та не маю ані часу, ані наміру. У тебе є те, що мене цікавить. І я готовий добре заплатити за це.
— Боюся, ви з кимсь мене переплутали.
— Навряд чи. Я часом припускаюся помилок, але щодо людей — ніколи. Скільки ти хочеш за неї?
— За що?
— За «Тінь вітру».
— Звідки ви знаєте, що ця книжка в мене?
— Це поза обговоренням, Даніелю. Питання лише в ціні. Я знаю, що вона належить тобі вже давно. Люди багато чого розповідають, а я уважний слухач.
— Либонь, не такий уже й уважний. Я не маю цієї книжки. А якби й мав, то не продав би її.
— Твоя прямолінійність захоплює, особливо в наші часи — часи підлабузників та блюдолизів, — але зі мною тобі не слід її виявляти. Назви ціну. П’ять тисяч песет? Гроші нічого не варті для мене. Назви ціну.
— Я вже сказав, пане: книжка не продається, до того ж у мене її немає. Ви помилилися, розумієте?
Незнайомець залишався мовчазним та непорушним, його, як і раніше, огортав сизий дим цигарки, якої він, здавалася, ніколи не виймав з рота. Однак пахло від нього не тютюном. Пахло горілим папером.Гарним папером, таким, який використовують у типографіях.
— Помилився? — поволі перепитав він. — Не думаю. Імовірно, що саме тизараз припускаєшся помилки.
— Ви мені погрожуєте?
— Можливо.
Я ледь стримував жах, озброївшись удаваною хоробрістю.
— Чи можу я запитати, чому ви так цікавитесь цією книжкою?
— Це стосується лише мене.
— Мене теж, оскільки ви погрожуєте мені, домагаючись книжки, якої я не маю.
— Ти мені подобаєшся, Даніелю. Ти не боягуз, і здаєшся розумним хлопцем. То п’ять тисяч песет? Із такими грішми ти зможеш купити собі цілу купу книжок. Гарних книжок, а не той мотлох, що його ти охороняєш із такою завзятістю. Ну ж бо, п’ять тисяч песет, і ми залишаємося друзями.
— Ми з вами не друзі.
— Друзі. Ти просто цього ще не усвідомив. Я тебе не звинувачую, в тебе іншим забита голова. Наприклад, твоєю подружкою Кларою. Така жінка... будь-хто втратить голову.
На згадку Клариного імені кров захолола в моїх жилах.
— Що вам відомо про Клару?!
— Наважуся сказати, більше, ніж тобі. Краще тобі забути її, хоча я знаю, ти не забудеш. Мені теж було шістнадцять...
Раптом мене охопила жахлива впевненість. Цей чоловік — той самий незнайомець, який набридав Кларі на вулиці. Він насправді існує. Клара не вигадувала.
Чоловік зробив крок уперед. Я — крок назад. Ніколи доти я не відчував такого страху.
— У Клари немає книжки, знайте. Не смійте більше ніколи її торкатися!
— Мене й на хвильку не цікавить твоя подруга, Даніелю, й котрогось дня тебе вона теж перестане цікавити. Усе, чого я хочу, — це книжка. І я волію добути її в чесний спосіб, нікому не завдаючи шкоди. Розумієш?
Не в змозі вигадати нічого ліпшого, я вирішив безсоромно збрехати.
— Книжка в чоловіка на ім’я Адріан Нері. Він музикант. Ви, певне, чули про нього.
— Це ім’я нічого мені не говорить. Невідомість — погана рекомендація для музиканта. Ти впевнений, що не вигадав цього Адріана Нері?
— На жаль, ні.
— У такому разі, якщо ви друзі, ти міг би переконати його, щоб він віддав мені книжку. Такі речі легко вирішуються проміж друзів. Чи мені краще попросити Клару?
Я похитав головою.
— Я поговорю з Нері, але не думаю, що він віддасть її. Може, в нього її вже й немає. Але навіщо вам ця книжка? Тільки не кажіть, що ви хочете її прочитати!
— Ні. Я знаю її напам’ять.
— Ви колекціонер?
— Щось на зразок того.
— Чи ви маєте інші книжки Каракса?
— Колись були. Хуліан Каракс — моя спеціальність, Даніелю. Я подорожую світом у пошуках його книжок.