— Ти — молодший Семпере, — пробурмотів він стомлено.
— Вашій пам’яті можна позаздрити.
— А в тебе паршиве відчуття часу. Чи знаєш ти, котра година?
Його пронизливий погляд упіймав книжку під моїм піджаком — і питально звівся на мене. Я витяг книжку й показав йому.
— Каракс, — промовив він. — У місті немає й десятьох людей, які б читали цю книжку.
— Можливо. Але один із цих людей має намір спалити її. І я не можу вигадати кращої схованки.
— Тут цвинтар, а не сейф.
— Маєте рацію. Але саме це потрібно книжці — бути похованою, щоб ніхто не міг знайти її.
Ісак із підозрою подивився вниз, на алею, потому прочинив двері ще на кілька сантиметрів і дав мені знак ковзнути всередину. Темний чудернацький вестибуль пах воском та вогкістю. У пітьмі було чутно уривчастий шум падіння дощових краплин. Ісак дав мені потримати лампу, а сам занурив руку в пальто, щоб витягти зв’язку ключів, якій позаздрив би будь-який тюремник; потому, миттєво знайшовши потрібний ключ, він устромив його в засув, під скляний коробок, повний реле й трибів, схожий на велику музичну скриньку. Ісак крутнув зап’ястком — і механізм клацнув: важелі та шарніри почали ковзати в неймовірному механічному балеті, доки величезні двері не затиснулися колом сталевих клямок, які іншим кінцем входили в кам’яну стіну.
— Навіть Національний банк не міг би мати кращих запорів, — зазначив я, вражений. — Це схоже на прилади з романів Жуля Верна.
— Кафки, — виправив мене Ісак, беручи назад гасову лампу та йдучи всередину будівлі. — Надійде час, коли ти зрозумієш, що на книжковій торгівлі можна заробити щонайбільше на окраєць хліба. І вирішиш, що пора вчитися грабувати банки... або підпалювати їх... Тоді приходь до мене, я навчу тебе кількох фокусів із прогоничами.
Ісак високо ніс лампу, що кидала на стіни тремтливі відблиски червоного світла. Я йшов коридорами, відновлюючи в пам’яті знебарвлені фрески янголів та якихось химерних тінеподібних істот на стінах. Ісак трохи кульгав; його потерте фланелеве пальто нагадувало одіж грабаря. Було в цьому чоловікові щось від Харона, щось від александрійського бібліотекаря; мені спало на думку, що такий персонаж був би цілком доречний на сторінках одного з романів Хуліана Каракса...
— А чи вам відомо що-небудь про Каракса? — спитав я.
Ісак зупинився в кінці коридору й байдужно подивився на мене.
— Небагато. Тільки те, що про нього розповідали.
— Хто?
— Ті, хто знав його краще. Або принаймні вважали, що знають.
Серце моє зупинилося.
— Коли це було?!
— Тоді, коли я ще користувався гребінцем. Ти, мабуть, іще лежав у пелюшках. І, чесно кажучи, відтоді ти не набагато порозумнішав. Поглянь на себе, ти весь тремтиш!
— Моє вбрання змокло, а тут надто холодно.
— Холодно? Наступного разу, будь ласка, повідом заздалегідь про свій візит — я увімкну уявне центральне опалення, щоб щиро прийняти тебе, крихітко. Ну ж бо, йди за мною. Мій кабінет нагорі. Там пічка й ковдра, щоб ти загорнувся, поки висхне твоя одежа. І не забудьмо про бактерицидний пластир та перекис. Ти маєш такий вигляд, наче щойно тебе збив поліцейський фургон.
— Прошу вас, не переймайтесь.
— Я не переймаюся. Я роблю це задля себе, не задля тебе. Якщо ти увійшов у ці двері, ти граєш за моїми правилами. Це книжковий цвинтар, а не людський. Ти можеш підхопити запалення легенів, а я не хочу телефонувати потім до трупарні. Про книжку поговоримо пізніше. Упродовж тридцятьох вісьмох років звідси ще не втекла жодна.
— Я не знаю, як висловити вам свою вдячність...
— Тоді не висловлюй. Якщо я й впустив тебе, то тільки через повагу до твого батька. В іншому випадку ти б залишився на вулиці. Тепер іди за мною. Якщо будеш добре поводитись, я, можливо, й розповім, що мені відомо про твого приятеля Хуліана Каракса.
Краєчком ока стежачи за ним, я помітив, як він загадково всміхається. Ісакові явно подобалася роль злого сторожового собаки. Я теж крадькома всміхнувся: у мене не було сумніву, хто повісив диявола на дверному кільці.
10
Ісак накинув мені на плечі кілька ковдр і запропонував філіжанку якогось паруючого варива, від якого йшов запах шоколаду та чогось спиртного.
— Ви розповідали про Каракса...
— Тут нема чого довго розповідати. Уперше ім’я Каракса я почув від Тоні Кабестані — це було двадцять років тому, коли він іще був книговидавцем. Кабестані багато подорожував, бував у Лондоні, Парижі, Відні, а коли повертався, неодмінно заходив до мене, й ми трохи балакали. Ми обидва були вдівцями, й він жартував: за дружин нам, мовляв, стали книжки — мені мої старі, йому його гросбухи. Ми були добрими друзями. Якось він розповів мені, що буквально за копійки придбав права на видання в Іспанії романів Хуліана Каракса — молодого письменника родом з Барселони, який мешкав у Парижі. Це було десь у 1928 чи 1929 році. Здається, Каракс ночами працював тапером у якомусь другорядному домі розпусти на площі Піґаль, а вдень писав на обшарпаному горищі в Сен-Жермен. Париж — єдине місто у світі, де голодна смерть і досі супроводжує мистецтво. Каракс видав у Франції пару романів, які зазнали цілковитої поразки. У Парижі ніхто не цікавився Караксом, а Кабестані завжди подобалося заощаджувати гроші.
— То Каракс писав іспанською чи французькою?
— Хтозна? Можливо, обома. Його мати була француженка, викладала музику. Гадаю, він мешкав у Парижі з дев’ятнадцяти-двадцяти років. Однак Кабестані говорив, що рукописи Каракса надходили іспанською. Чи то були оригінали, чи авторські переклади — Кабестані було байдуже: його найулюбленішою мовою були гроші, решта не мала значення. Кабестані спало на думку: якщо фортуна йому сприятиме, він продасть на іспанському ринку кілька тисяч примірників.
— І продав?
Ісак насупився й налив мені ще трохи свого тонізуючого засобу.
— Гадаю, найбільше продалося «Червоного будинку» — дев’яносто примірників.
— Але він і надалі видавав книжки Каракса, незважаючи на збитки, — припустив я.
— Так. Не можу цього збагнути! Кабестані точно не був романтиком. Але кожен має свої таємниці. У період з 1928 до 1936 року він видав вісім романів Каракса. Хай там як, насправді Кабестані заробляв гроші на катехізисах та дешевих сентиментальних романах із провінційною героїнею на ім’я Віолета Ла Фльор — ці продавалися, як ті гарячі пиріжки. Припускаю, що романи Каракса він видавав, бо вони збуджували його фантазію. А може, й просто всупереч Дарвіну.
— І що сталося з паном Кабестані?
Ісак зітхнув, підвів очі.
— Старість — ось та ціна, яку всі ми мусимо сплачувати. Він захворів та зіткнувся з певними фінансовими труднощами. У 1936 році фірму очолив його старший син, але хлопець був з тих, хто не може прочитати навіть розміру своєї білизни. Видавництво розвалилося менш ніж за рік. На щастя, Кабестані так і не побачив, що зробили спадкоємці зі справою його життя, а війна — з його містом: у ніч усіх святих із ним стався удар. У нього в роті була кубинська сигара, а на колінах — молода дівчина. Гай-гай, хіба ж у такому віці можна так поводитись?.. Натомість його син, пихатий, як і всі йолопи, мав на думці продати всі книжки з батькових складів у макулатуру. Батькову спадщину — і в макулатуру! Але якийсь приятель, власник вілли в Кальдетас та італійської спортивної автомашини, переконав того хлопчиська, що рицарські романи з ілюстраціями та «Майн кампф» будуть продаватися як скажені, — так, що може й паперу не вистачити.
— І як він урешті-решт вчинив?
— Не знаю, як би він вчинив, якби одного дня в його кабінеті зненацька не з’явився якийсь тип і не зробив йому щедрої пропозиції: продати весь наклад романів Хуліана Каракса за ціну, утричі вищу за ринкову.
— Далі можете не казати. Покупець хотів спалити книжки, — промимрив я.
Ісак здивовано осміхнувся.
— І справді, так.
— Хто ж був той чоловік?
— Хтось на прізвище Обер чи Кубер, не пам’ятаю.
— Лаїн Куберт?
— Що, знайоме ім’я?
Так звали одного з героїв «Тіні вітру», останнього роману Каракса.