Я не наважувався дихати.
Трохи згодом Ісак звів очі й посміхнувся.
— Я розповідаю про події п’ятдесятип’ятирічної давнини, хлопче! Та якщо відверто, дня не минає, щоб я не згадав про неї, про наші далекі прогулянки аж до Всесвітньої виставки, що залишилася з 1888 року... Згадую, як Тересіта глузувала з мене, коли я читав їй вірші, які написав у задній кімнаті бакалійної крамниці мого дядька Леопольдо. Я навіть пам’ятаю обличчя циганки, яка на пляжі Боґатель віщувала нам долю й сказала, що ми завжди будемо разом... Що ж, певною мірою та циганка мала рацію. Що я тобі можу сказати?.. Так, гадаю, Нурія досі пам’ятає Каракса, навіть якщо нікому не каже про це. І Караксові я цього ніколи не пробачу. Ти ще замалий і не знаєш, якого болю завдають такі стосунки. Якщо хочеш знати мою думку, Каракс — викрадач сердець, він узяв серце моєї дочки в могилу, у пекло. Я тебе попрошу про єдину річ: після того як побачишся з моєю донькою, дай мені знати, як вона. Дізнайся, чи вона щаслива. Чи пробачила своєму батькові?..
Над світанням, освітлюючи собі шлях гасовою лампою, я блукав Цвинтарем забутих книжок. Я уявляв, як багато років тому цими нескінченними коридорами блукала Ісакова дочка. Вона прийшла, сюди з тією самою метою, що і я: урятувати Каракса. Мені здавалося, я пам’ятаю шлях, що його сам собі проклав тут шість років тому; але ні — вигини та повороти коридорів утворювали велетенську спіраль, у якій було майже неможливо зорієнтуватися. Тричі я намагався пройти шляхом, що його, як мені здавалося, я пам’ятав, — і тричі лабіринт повертав мене у вихідний пункт, де на мене з кривим усміхом чекав Ісак.
— Ти збираєшся колись за нею повернутися? — спитав він.
— Звісно.
— У такому разі ти мусиш дещо схитрувати.
— Схитрувати?
Молодий чоловіче, тобі трохи бракує кмітливості, так? Пригадай-но Мінотавра.
Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, на що він натякає. Тоді Ісак витяг з кишені старий складаний ножик і передав мені.
— Роби карби на кожному розі, позначки, які впізнаєш лише ти. На цьому старому дереві так багато подряпин та жолобків, що ніхто не помітить зайвого — ніхто, крім людини, яка знає, що шукає...
Я дослухався до його поради і ще раз проник до самого серця будівлі. Щоразу, змінюючи напрям, я зупинявся й робив позначки на полицях «К» та «С» по той бік коридору, куди я збирався повернути. Двадцятьма хвилинами пізніше я загубився у глибині вежі, а потім, зовсім випадково, натрапив на місце, де найкраще було сховати книжку. Я помітив книжки великого Ховельяноса [12], присвячені скасуванню обмежень щодо успадкування церковних маєтків; на мій юнацький погляд, такий камуфляж міг би збити з пантелику найспритнішого шукача. Я зняв кілька томів цієї мармурової прози та оглянув другий ряд: між хмаринками пилу — п’єси Моратіна [13], нове видання «Судді та гвельфа», «Богословсько-політичний трактат» Спінози [14]... Я вирішив ув’язнити книжку Каракса між річником юридичних подробиць справ цивільних судів Жерони (випуск 1901 р.) та романом Хуана Валери [15]. Щоб знайти місце, я витяг збірку поезій Золотого віку, яка стояла якраз між двома названими книжками, та протиснув на її місце «Тінь вітру», після чого огородив задній ряд стіною безсмертних творів Ховельяноса.
Без зайвої метушні я залишив свою схованку, відшукавши шлях за тими позначками, що зробив по дорозі сюди. Крокуючи в темряві між нескінченними рядами книжок, я не міг подолати почуття смутку; я думав: ось я абсолютно випадково у єдиній книжці, похованій у цьому безкрайому некрополі, знайшов цілий всесвіт — а тисячі, сотні тисяч інших книжок так і залишаться забутими назавжди... Я відчував, що мене оточують мільйони покинутих сторінок, сторінок, яких більше ніхто не гортатиме, які поволі потопають у темному океані забуття, поки світ, життя якого пульсує поза бібліотекою, втрачає власну пам’ять, навіть не розуміючи цього.
Уже розсвітало, коли я повернувся до оселі на вулиці Св. Анни. Я тихо відчинив двері та, не вмикаючи світла, ковзнув усередину. Стіл у їдальні й досі було накрито для вечері: торта ніхто не торкався, посуд чекав на страви. Я розглядів у фотелі нерухомий силует батька — він дивився на пейзаж за вікном. Батько, вочевидь, не лягав — він досі був у тому самому костюмі. Кружальця диму ліниво здіймалися від цигарки, яку він, наче ручку, тримав між вказівним та підмізинним пальцем. Я вже багато років не бачив, щоб батько палив.
— Доброго ранку, — промимрив він, відкладаючи цигарку в попільничку, переповнену недопалками.
Я не знав, що сказати. Світло позаду батькової фігури приховувало його очі.
— Уночі кілька разів дзвонила Клара, — сказав він. — Її голос звучав стривожено. Вона просила тебе передзвонити, незважаючи на те, котра буде година.
— Я не маю наміру більше ані бачити Клару, ані розмовляти з нею, — відповів я.
Батько кивнув головою, але нічого не сказав.
Я сів на один зі стільців та витріщився на двері.
— Чи не розповіси, де ти був?
— Блукав неподалік.
— Ти мене до біса налякав.
У його голосі не було чути ані злості, ані докору — сама лише втома.
— Знаю. Вибач, — відповів я.
— Що в тебе з обличчям?
— Підсковзнувся під дощем та впав.
— У цього дощу гарний бічний удар. Поклади щось на рану.
— Нічого. Я її навіть не помічаю, — збрехав я. — Усе, що мені потрібно, — це трохи поспати. Я ледве тримаюся на ногах.
— Принаймні відкрий свій подарунок, перш ніж іти спати...
Батько показав рукою на загорнутий у целофан пакунок, який звечора самотньо лежав на кавовому столику. Хвилину я вагався. Батько кивнув, підбадьорюючи мене. Я взяв пакет і зважив на долоні. Передав його батькові, не відкриваючи.
— Краще поверни це. Я не заслуговую на подарунки.
— Подарунки призначені давати радість тому, хто їх дарує, а не відзначати заслуги того, хто отримує, — пояснив батько. — Крім того, цього не можна повернути. Відкривай.
У тьмяному вранішньому світлі я обережно розкрив пакунок. У ньому була яскрава різьблена дерев’яна скринька із золотими заклепками; ще не відкривши її, я почав усміхатися... Витончений звук клацання застібки був схожий на цокіт годинника. Усередині лежав синій оксамитовий футляр, а в ньому...
У ньому був казковий «Монбланський шедевр» Віктора Гюґо.
Це було вражаюче видовище.
Я взяв ручку й підніс до світла. На золотій кліпсі стояв напис:
Я приголомшено витріщився на батька. Не думаю, що колись бачив його таким щасливим, як тієї миті.
Мовчки він підвівся з фотеля та обійняв мене. У мене пересохло в горлі, бракувало слів, і я теж мовчав.
Відповідно до ролі
11
Того року осіннє листя кружляло вулицями, наче сріблясте лушпиння, перш ніж вкрило Барселону суцільною ковдрою. Спогади про ніч мого шістнадцятиріччя, що так пригнітили мій дух, поступово віддалялися — можливо, життя вирішило надати мені відпустку від моєї мелодраматичної скорботи, щоб я міг нарешті подорослішати. Аж дивно, як мало я розмірковував про Клару Барсело, про Хуліана Каракса й про того нікчему без обличчя, який пах горілим папером і вдавав із себе героя роману.
Надійшов листопад. Я вже мав позаду місяць урівноваженості, місяць без вештання біля площі Реаль лише заради того, аби побачити крізь вікно Клару... Заслуга в цьому, я мушу визнати, була не тільки моєю: справ у книгарні побільшало, тож ми з батьком ледь встигали, нам був потрібен помічник.
— Ми мусимо найняти людину, яка допомагатиме нам знаходити замовлення, — розмірковував батько. — Нам потрібен хтось особливий, напівдетектив, напівпоет — той, хто не боїться битися за неможливе...
— Гадаю, я знайду потрібну людину, — сказав я.
І я знайшов. Я знайшов Ферміна Ромеро де Торреса у його звичайному сховищі біля арок вулиці Фернандо. Жебрак складав докупи першу сторінку понеділкової газети зі шматочків, які вдалося врятувати з контейнеру для сміття. На першій шпальті йшлося про велич народної праці — ще один доказ славетного поступу політики диктатури.
12
Jovellanos — Ґаспар Мельчор де Ховельянос-і-Рамірес (1744—1811) — видатна постать іспанського Просвітництва, державний діяч, філософ, економіст, поет і драматург. (Прим. перекл.)
13
Moratin — автор має на увазі Ніколаса Фернандеса де Моратіна (1737—1780) або Леандро Фернандеса де Моратіна (1760—1828), обидва іспанські драматурги доби Просвітництва, батько та син. (Прим. ред.)
14
Spinoza — Бенедикт Спіноза (Барух д’Еспіноза), видатний філософ-раціоналіст (1632—1677). (Прим. ред.)
15
Valera — Хуан Ґальяно Валера-і-Алькала (1824—1905), один з найвідоміших іспанських прозаїків XIX ст. (Прим. ред.)