І тут Нері помітив мене. Здавалося, спершу він не повірив своїм очам, та вже за мить обличчя його викривила лють.
Клара досі притискала його до себе. Вона потерлась об нього тілом, лизнула його шию.
— Що сталося? — простогнала вона. — Чому ти зупинився?
— Нічого, — пробурмотів він. — Я зараз повернуся.
Підвівшись, Нері кинувся на мене з кулаками, та я бачив його лише краєм ока — сам не міг відвести очей від Клари, спітнілої, задиханої; під її шкірою проглядалися ребра, груди тремтіли...
Тим часом учитель музики схопив мене за шкірку й витяг зі спальні — мої ноги майже не торкалися підлоги, як я не пручався, а вивільнитися не міг. Нері ніс мене, мов паку, крізь оранжерею.
— Я зламаю тобі карк, негіднику, — мимрив він собі під ніс.
Він відчинив двері та щосили жбурнув мене крізь них на сходи. Книжка Каракса випала з моїх рук. Нері підняв її й оскаженіло кинув мені в обличчя.
— Якщо я ще раз побачу тебе тут або дізнаюся, що ти підійшов до Клари на вулиці, присягаюся, я тебе так відлупцюю, що ти опинишся в лікарні — і не подивлюся на те, що ти ще малий, — холодно сказав він. — Зрозуміло?
Я із зусиллям підвівся на ноги. Нері пошматував не тільки мій піджак, а й мою гордість.
— Як ти потрапив усередину?! — прогарчав Нері.
Я не відповів.
Нері зітхнув і похитав головою.
— Ну ж бо! Віддай мені ключі!
— Які ключі?
Він ударив мене кулаком — ударив так сильно, що я впав. Коли я знов підвівся, рот мій був повен крові, а в лівому вусі дзвеніло, й цей пронизливий дзвін нагадував свисток поліціянта. Я торкнувся обличчя й відчув, як горить під пальцями розбита губа. На пальці вчителя музика поблискував закривавлений перстень-сигнет.
— Я сказав, давай ключі!..
— Пішов ти...
Наче відбійний молоток розірвав мені нутрощі. Я зігнувся, як зламана лялька, не в змозі дихати; обперся, хитаючись, спиною об стіну... Нері схопив мене за волосся й обшукував мої кишені, доки не знайшов ключі. Я впав на підлогу, тримаючись за живіт, скімлячи з болю та люті.
— Скажи Кларі...
Та Нері гримнув дверима, залишивши мене в самісінькій темряві.
Навпомацки знайшовши книжку, я ковзнув сходами вниз, тримаючись за стіни та важко дихаючи.
Я вийшов надвір. Розбита губа боліла нестерпно. На різкому вітрі промоклий одяг мало не відразу задубів.
— Чи з вами все гаразд? — спитав голос із темряви.
Це був жебрак, якому я нещодавно відмовився допомогти.
Відчуваючи сором, я кивнув, намагаючись не дивитися йому у вічі, й пішов був геть, та він знов гукнув до мене.
— Заждіть, пане! Перечекайте принаймні, поки не вгамується дощ!
Із цими словами жебрак узяв мене за руку й відвів під арку. У кутку лежав його клунок з особистими речами.
— Я маю трохи вина, не такого вже й поганого. Випий трохи, це допоможе тобі зігрітися. І продезинфікувати... — перейшов він на «ти».
Я ковтнув з пляшки. На смак вино нагадувало дизельне паливо, та ще й відгонило оцтом; утім, воно зігріло мій шлунок та заспокоїло нерви. Коли краплі окропили поранену губу, перед моїми очима замерехтіли метелики. «Це найчорніша ніч мого життя», — подумав я.
— Тобі краще? — всміхнувся жебрак. — Ну ж бо, ковтни ще. Цей напій і мертвого підійме.
— Ні, дякую. Пий ти, — промимрив я.
Жебрак зробив великий ковток. Я уважніше подивився на нього: він був схожий на сіренького урядового клерка, який п’ятнадцять років спав у тому самому костюмі. Він простягнув мені руку, я її потиснув.
— Фермін Ромеро де Торрес, тимчасово безробітний. Радий познайомитися.
— Даніель Семпере, повний йолоп. Радий познайомитися.
— Не кажи так про себе. Такої ночі, як ця, все здається гіршим, ніж є насправді. Ти й не здогадуєшся, але я природжений оптиміст. Не маю жодного сумніву, що нинішньому режимові залишилися лічені дні. Усі освічені люди твердять, що вже найближчими днями сюди прийдуть американці й відішлють цю дрібноту Франко з його продажною політикою назад до Мелільї. Тоді я повернусь на свою посаду, і мою репутацію, мою втрачену честь буде відновлено.
— А де ти працював?
— У розвідці. Я висококваліфікований шпигун, — відповів Фермін Ромеро де Торрес. — Достатньо сказати, що я був людиною президента Масіа[10] в Гавані.
Я кивнув. Іще один божевільний. У нічній Барселоні їх збирається чимало. Чимало і звичайнісіньких йолопів, як-от я.
— Слухай, мені не подобається твоє забиття. Хтось добряче тебе відлупцював, га?
Я торкнувся рота пальцями — губа досі кровоточила.
— Либонь, через жінку? — спитав він. — Дарма. Жінки в цій країні (а я трохи бачив світу) — лицемірні та ще й фригідні особи. Повір мені. Я пам’ятаю мулатку, яку залишив на Кубі, — жодного порівняння! Жодного. Карибські феміни наближаються до тебе, погойдуючи стегнами, й шепочуть: «Ай, папіто, дай насолоди, дай насолоди». Звісно, що справжній чоловік, у жилах якого буяє кров... гай-гай, та що казати?!
Мені здалося, що Фермін Ромеро де Торрес, чи як його там звали, страшенно скучив за безтурботними розмовами — майже так само, як і за гарячою ванною, тарілкою каші та чистою одежею. Деякий час він розмірковував уголос, а я його слухав, чекаючи, поки вщухне біль у пораненій губі. Слухати було неважко: адже єдине, чого потребував мій співрозмовник, — це періодичних кивків головою на знак уваги до його слів. Жебрак уже збирався був викласти подробиці фантастичного плану викрадення дружини Франко, коли я побачив, що дощ ущухає і хмари, здається, потроху пересуваються на північ.
— Уже пізно, — пробурмотів я, підводячись.
Фермін Ромеро де Торрес із похмурим виглядом кивнув і допоміг мені підвестися, вдаючи, що змітає бруд із моєї промоклої одежі.
— Тоді іншим разом, — сказав він покірно. — Боюся, мої балачки мене ж і знищать. Та коли вже я почав говорити... Слухай, ця справа про викрадення... вона повинна залишитися проміж нас, розумієш?
— Не турбуйся. Я німий як могила. І дякую за вино.
Я попрямував до бульварів, зупинився біля входу на площу й озирнувся на квартиру Барсело. У вікнах, омитих дощем, досі не було світла. Тієї миті я волів би ненавидіти Клару — але не міг. Справжня ненависть — це теж мистецтво, якого вчаться роками.
Я заприсягнувся собі, що більше ніколи не бачитимуся з нею, не згадуватиму її імені й років, змарнованих біля неї. Дивно, але мені вдалося заспокоїтися. Злість, що в шию виштовхала мене з дому, кудись зникла; однак я побоювався, що наступного дня вона повернеться з новою силою. Побоювався, що ревнощі та сором поглинуть мене. Але до світанку було ще далеко, й залишалася одна річ, яку я мав зробити, перш ніж повернутися додому з чистим сумлінням.
Вулиця Арко-дель-Театро чекала на мене. Чорна вода на середині вузької вулички збігала в один потік і текла, наче похоронна процесія, далі, до серця кварталу Раваль. Я впізнав старі дерев’яні двері, примхливий фасад, до якого батько привів мене колись на світанку шість років тому, Я зійшов угору сходами й сховався від дощу під дверним навісом. Там тхнуло сечею та гнилою деревиною. «Цієї ночі Цвинтар забутих книжок особливо пахне смертю», — подумав я.
На дверях висіло кільце у вигляді голови диявола — я не пам’ятав цього. Я взяв диявола за роги й тричі постукав. Глухе відлуння прокотилося будинком. Трохи перегодом я постукав знову, тепер уже шість разів, кожен раз був гучніший за попередній, — стукав, доки не заболів кулак. Минуло ще кілька хвилин. Я почав побоюватися: а що, як тут уже нікого немає?.. Я присів навпочіпки біля дверей та витяг з піджака книжку Каракса; розкривши її, я перечитав перше речення, що захопило мене кілька років тому.
10
Франсіско Масіа-і-Льюса (1859—1933) — видатний діяч каталонського національного руху, організатор кількох повстань проти диктатури Прімо де Рівери. У 1931 — 1933 рр. — очільник автономного уряду Каталонії. (Прим. перекл.)