— Опіки. Цього чоловіка катували, — пояснив він. — Це — сліди від лютівника.
Фермін проспав два дні. Прокинувшись, він геть нічого не пам’ятав, а коли йому розповіли про його поведінку, він так засоромився, що навколішки благав у пані Енкарни вибачення. Він присягався, що пофарбує увесь пансіон, і, знаючи її побожність, пообіцяв відслужити десять мес на її честь у церкві Белен.
— Єдине, що ви маєте зробити, — сказала пані Енкарна, — це одужати й більше так мене не лякати. Я застара для таких переживань.
Мій батько відшкодував господині всі збитки, й інцидент було вичерпано. Отямившись після переляку, вона ще дужче полюбила Ферміна й примусила його заприсягтися, що він уживатиме ліки, які приписав доктор Баро.
— Задля вас, пані Енкарно, я й цеглину проковтну, якщо буде потреба, — переконував Фермін.
Ми ніколи більше не нагадували Фермінові про його істеричний напад, проте я дедалі частіше замислювався про зловісного інспектора Фумеро. Майже щонеділі ми, щоб не залишати Ферміна на самоті, брали його із собою на вечерю до кав’ярні «Новедадес», а потім ішли всі втрьох до кінотеатру «Феміна», що на розі вулиць Діпутасьйон та Пасео-де-Ґрасіа. Один з білетерів, приятель мого батька, впускав нас крізь запасний хід на другому поверсі, й ми переглядали кіножурнал. Щоразу, коли показували, як генералісимус перерізає стрічку, урочисто відкриваючи якесь нове водосховище, Фермін помітно нервував.
— Що за ганьба! — обурювався він.
— Тобі не подобається фільм, Ферміне?
— Щиро кажучи, це сьоме мистецтво анітрохи не зворушує мене. Як на мене, це лише розвага для дурнів, від якої вони робляться ще дурнішими. Кіно гірше, ніж футбол, ніж бій биків; та воно й починалося як розвага для неосвічених мас — минуло п’ятдесят років, а нічого не змінилося.
Ставлення Ферміна до кінематографу радикально змінилося одного знаменного дня, коли він відкрив для себе Керол Ломбард[17].
— Які груди, Ісусе, Маріє та Йосифе, які груди! — вигукнув він серед фільму, не тямлячи себе від захвату.
— То не цицьки, то дві шхуни!
— Замовкни, покидьку, або я покличу директора, — пробубонів голос позаду нас. — Геть не залишилося сорому в людей! У якій свинській країні ми живемо!
— Справді, Ферміне, розмовляй тихше, — порадив я.
Та Фермін Ромеро де Торрес не слухав мене: погляд його оселився у спокусливих опуклостях, і дурнувата усмішка застигла на обличчі. Уже після сеансу, коли ми поверталися вулицею Пасео-де-Ґрасія, я помітив, що наш детектив-бібліограф досі у трансі.
— Гадаю, ми маємо знайти тобі жінку, — сказав я. — Жінка покращить твоє життя, ось побачиш.
Фермін зітхнув: він досі перебував під впливом чарів. Здавалося, тієї миті він був непідвладний навіть законові тяжіння.
— Чи ти знаєш це з власного досвіду, Даніелю? — невинно спитав він.
Я лише всміхнувся, відчуваючи, що батько пильно дивиться на мене.
Тепер Фермін Ромеро де Торрес став завсідником кінотеатру. Батько подекуди волів лишитися вдома й почитати, але Фермін не пропускав жодного сеансу. Він купував пакет шоколадних цукерок, сідав у сімнадцятому ряду й поглинав ласощі, очікуючи появи кінодіви. Сюжет його не цікавив, і він немовчно базікав, доки на екрані не з’являлася щедро наділена красотами леді.
— Я розмірковував над твоєю порадою щодо жінки, — якось сказав мені Фермін, коли ми сиділи в кінозалі. — Можливо, ти маєш рацію. У моєму пансіоні новий постоялець, колишній семінарист із Севільї, парубок із широкою душею. Час від часу він приводить молодих красунь — вони просто незрівнянні, й це наводить мене на думку, що людство повсякчас удосконалюється. Не знаю, як тому хлопцеві вдається мати такий успіх, він же такий непоказний! Певно, він своїми молитвами перетворює їх на безтямних. Його кімната поряд із моєю, тож мені все чути, і судячи зі звукових ефектів, цей чернець справжній артист. Аж не віриться, які дива може робити формений одяг! От скажи мені, які жінки тобі подобаються, Даніелю?
— Чесно кажучи, я небагато про них знаю.
— Ніхто не знає про жінок багато, навіть Фройд, навіть вони самі. Але це як електрика: необов’язково знати, як саме вона діє, щоб дістати електричний шок. Ну ж бо, розповідай! Які тобі подобаються? Не всі зі мною погодяться, але я вважаю, що в жінки мають бути жіночні форми, щось, що можна потримати в руках... Але тобі, я здогадуюся, небайдужі худорляві жінки. Що ж, і таку думку я поважаю.
— Щиро кажучи, в мене невеликий досвід щодо жінок, Ферміне. Якщо бути точним, у мене немає ніякого досвіду щодо них.
— А я вважав, що тієї ночі... ну, пам’ятаєш, коли тебе побили...
— Якби рани на серці гоїлися так само швидко, як подряпини на обличчі!.. — вихопилося в мене.
Фермін дружелюбно усміхнувся.
— Не сумуй. У тебе все ще попереду. Ніщо не зрівняється з першим разом, ніщо. Ти так і не збагнеш, у чому краса життя, поки вперше не роздягнеш жінку. Ґудзик за ґудзиком... наче зимового вечора чистиш смачну гарячу картоплю...
Цієї миті на екрані велично з’явилася Вероніка Лейк[18], і Фермін перемістився в іншу площину. Коли картинка на екрані змінилася і пані Лейк тимчасово зникла, Фермін побіг до буфету у фойє, щоб поповнити запаси ласощів: після місяців голодування мій друг дещо втратив відчуття міри, через що трохи погладшав, але небезпечний надмір ваги йому не загрожував. Я залишився на самоті, майже не слідкуючи за подіями на екрані. Я згадав Клару... ні, я згадав її тіло, блискуче від поту, розімліле від насолоди, тіло, яке здригалося в ритмі рухів учителя музики... Мій погляд відірвався від екрану — і я помітив глядача, який щойно увійшов. Його силует поволі пересувався до центру партеру, і врешті він сів за шість рядів від мене. У кінотеатрі багато самотніх людей, подумав я. Таких, як я сам.
Я намагався зосередитись на основній лінії сюжету. Герой, цинічний, але добросердий детектив, розповідав другорядній героїні, що такі жінки, як Вероніка Лейк, — загибель для всіх чоловіків і єдине, що залишається цим останнім, — це гинути від безнадійного кохання. Фермін Ромеро де Торрес, який уже встиг зробитися неабияким знавцем кінематографу, називав цей жанр «прикладом богомола»: на його думку, подібні фільми являють собою втілення грішних фантазій конторських службовців, які страждають на закрепи, та побожних жінок, які вмирають з нудьги, мріючи про бурхливе та розпусне життя. Я посміхнувся був, уявляючи собі, що б сказав мій друг-критик, якби не пішов на зустріч із буфетом... але посмішка застигла на моєму обличчі.
Глядач, який сидів за шість рядів переді мною, повернувся та витріщився на мене. Туманний промінь прожектора являв собою лише тонку хмаринку тремкого світла, у якому проступали лише обриси та кольорові плями; але цього світла вистачило, щоб я впізнав Куберта, чоловіка без обличчя. Цей жорстокий погляд блискучих очей без повік, цей вищир... здавалося, він у темряві облизує неіснуючі губи... Холодні пальці страху стисли моє серце.
Тієї миті з екрану вибухнули музикою дві сотні скрипок, почулися постріли, крики, а потім усе зникло, й на мить зала потонула в суцільній пітьмі. Я чув, як пульсує у скронях моя кров, і цей звук нагадував лунке биття молота. Повільно на екрані проступала нова сцена, витісняючи чорноту блакитно-пурпуровою імлою. Чоловік без обличчя зник. Я обернувся і краєм ока побачив силует, що прямував уздовж проходу нагору; він розминувся з Ферміном, який якраз повертався зі свого гастрономічного сафарі. Опустившись біля мене, Фермін простягнув мені цукерку з шоколадним праліне.
— Даніелю, ти блідий як смерть. Тобі що, зле? — спитав він, стривожено дивлячись на мене.
Таємничий подув повітря пронісся залою.
— Дивно якось пахне, — зауважив Фермін. — Мабуть, якийсь член ради або адвокат пустив вітри.
— Ні. Пахне горілим папером.
— Скуштуй лимонну цукерку, Даніелю.
— Не хочу.
— Усе одно тримай — ніколи не знаєш, коли цукерка стане тобі у пригоді.
Я поклав цукерку в кишеню піджака та решту фільму просидів мовчки, не звертаючи ані найменшої уваги ні на героїню Вероніки Лейк, ні на жертв її фатальних чар. Фермін Ромеро де Торрес заглибився у фільм та у поглинання шоколадних цукерок. Коли в кінці фільму ввімкнули світло, я почувався так, наче прокинувся від поганого сну, й волів думати, що той чоловік у партері — просто примара, омана зору. Але ні... його швидкого погляду в темряві було достатньо, аби я зрозумів: він цілком реальний. І він не забув ані мене, ані нашої угоди.
17
Carole Lombard — сценічний псевдонім Джейн Еліс Пітерс (1908— 1942), американської кінозірки, популярної у 1930—1940-ті роки. Дружина Кларка Ґейбла. Загинула в авіакатастрофі. (Прим. перекл.)
18
Veronica Lake — сценічне ім’я американської кіноактриси Констанс Френсіс Марі Олкмен (1919—1973), надзвичайно популярної у 1940-ті роки, постійної партнерки актора Алана Ледда. (Прим. перекл.)